Сталінізм і геноцид єврейського народу
Про що не можна забувати
Спочатку – дві розлогих і вельми красномовних цитати (перша взята з перекладеної з польської книги спогадів, яка дивом з’явилася у Москві в останній рік перебудови, а друга – з надрукованих у Львові на початку 2000-х воєнних мемуарів, написаних російською).
«Зимой 1939/1940 года вдоль всего течения Буга разыгрывались невообразимые сцены, в которых содержалось едва лишь предчувствие того, что уже неуклонно надвигалось, чтобы погрузить миллионы жителей Польши в пятилетнюю агонию медленной смерти. Немцы не задерживали беглецов, но дубинками и прикладами давали им на дорогу последний показательный урок своей философии "расового мифа"; по ту сторону демаркационной линии в длинных тулупах, буденовских остроконечных шлемах и со штыками наголо стояли стражники "классового мифа", приветствуя скитальцев, бегущих в землю обетованную, спущенными с поводка овчарками или огнем ручных пулеметов. На двухкилометровой нейтральной полосе вдоль Буга в течение декабря, января, февраля и марта – под голым небом, на ветру и морозе, под снегопадом – располагались обозом толпы бедолаг, укрытых перинами и красными одеялами, жгущих по ночам костры либо стучащихся в крестьянские хаты с просьбой о помощи и убежище… За еду и помощь в переправе через Буг платили одеждой, драгоценностями и доларами… Большинство возвращалось обратно, под немецкую оккупацию, где в течение нескольких следующих лет они почти все без остатка погибли в крематориях Освенцима, Майданека, Бельзена и Бухенвальда; часть, однако, не сдавалась и упорно ждала удобного момента. Иногда ночью от бесформенной массы людской толпы отрывалась какая-нибудь тень, пробегала заснеженным полем несколько сот метров и, пойманная в луч прожектора с советской стороны, лицом в снег падала под пулеметной очередью. В толпе раздавались душераздирающие крики, смешанные с судорожными рыданиями, десятки рук возносились вместе с узкими языками костров к небу, словно гневно ему угрожая, после чего все вновь замирало в неподвижности и немом выжидании».
«…Немцы уткнулись в оборону наших войск на западе и юге Киева и не могли продвинуться вперед. Наша пропаганда, направляемая сверху, сразу бодро затрубила: “Киев есть, был и будет советским!”, оказав этим очень плохую услугу многим киевлянам, в частности, евреям… Благодаря ослиному упрямству Сталина, и слушать не желавшего о сдаче Киева, немцы захлопнули в мышеловке нашу полумиллионную группировку, вместе с десятками тысяч грузовиков, сотнями танков и неисчислимым количеством всякого военного имущества. Но наши войска были в руках тупоголового, злобного дьявола, а ведь мирное население, в частности евреи, могли бы спастись. Тем более, что развитие событий он, видимо, предвидел, не желая самому себе в этом признаватися… И в этой обстановке появилась крикливая статья Красноюрченко, сбившая многих киевлян с толку – люди носили ее по квартирам и показывали друг другу. А доверие к печатному слову тогда было абсолютным. Дня за три до появления этой статьи ко мне обратился солдат, парикмахер-еврей… с просьбой дать ему трехдневную увольнительную, чтобы вывезти свою семью на попутных машинах на восток, подальше от Киева. Я дал ему трехдневную увольнительную, и он действительно отправил свою семью, далеко за пределы будущего киевского котла. Но, прочитав оптимистическую статью Ивана Красноюрченко, сочиненную явно не без влияния заезжего корреспондента и теплого застолья, наш парикмахер вернул семью в Киев. Эта статья сделала тем более черное дело, что людям мучительно не хотелось покидать обжитые квартиры в красавце-городе и начинать мытарства на новых местах. Очень многим это стоило жизни».
Перша цитата належить Густаву Герлинг-Ґрудзинському, письменнику й журналісту, який вважається – поряд із Ґомбровичем і Мілошем – постаттю польської літературної еміграції XX століття. Його автобіографічна книга «Інший світ» оповідає про ҐУЛАҐ і про всю, говорячи словами автора, «сталінську концентраційну імперію». Друга – льотчику-винищувачу Дмитру Панову, який пройшов усю радянсько-німецьку війну з першого до останнього дня, у 1941 році захищав небо Києва, здійснив сотні бойових вильотів, збив понад півтора десятків ворожих літаків, був представлений до звання Героя Радянського Союзу – але замість цього одержав тільки орден Червоного прапору (надто незалежний характер мав). А в часи перебудови й після неї написав і надиктував безжально правдиві спогади про війну.
Я навів лише дві цитати, проте не випадкові. Численні спогади очевидців і документи засвідчують, що в 1939-40 роках радянська влада та спецслужби чинили всілякі перешкоди намаганням значної частини євреїв окупованої нацистами території другої Речі Посполитої переселитися до СРСР. В одному з офіційних документів радянського уряду, зокрема, говорилося: «По соглашению Правительства СССР с Германией об эвакуации населения на территорию СССР эвакуируются лишь украинцы, белорусы, русины и русские». А відтак пропозиція нацистів про переселення сотень тисяч євреїв до Радянського Союзу була відкинута. Що ж стосується спроб стихійного переселення, то з 1940 році частину втікачів від нацистів в СРСР почали приймати, але міцних чоловіків і юнаків, яких відсилали на роботу, в першу чергу до Сибіру й на Далекий Схід, а частину одразу відправляли в ҐУЛАҐ. А от літніх людей, хворих жінок з малими дітьми та інших непрацездатних утікачів за рішенням політбюро піддавали «зворотній евакуації», тобто відправляли до рук нацистів. Десятки тисяч єврейських біженців були відправлені до ҐУЛАҐу; понад 100 тисяч євреїв вивезли вглиб СРСР як «спецпереселенців» (у 1941 році так вивезуть радянських німців, у 1944 році – кримських татар). Утім, після німецького нападу життя цієї категорії спец переселенців: їм було дозволено полишати спецселища і жити у звичайних селах і містах, проте без дозволу змінювати місце роботи було заборонено.
Неприхований терор з боку радянської влади мав наслідком те, що десятки тисяч євреїв Галичини та Білорусі добровільно в 1939-40 роках переїхали до німецької зони окупації, де в ті роки переслідування юдеїв – що засвідчено документами – ще не досягло високого градусу. Тобто, втікаючи від Колими, вони рухалися назустріч Освєнциму…
Що ж стосується радянсько-німецької війни, то з територій на схід від Дніпра цілком можна було евакуювати практично все єврейське населення. Те, що з початком цієї війни репресії нацистів проти юдеїв значно посилилися (хоча рішення про «остаточне рішення єврейського питання» було ухвалене тільки в січні 1942-го), було добре відомо керівникам СРСР. Проте евакуації (тобто організованому переселенню в тил цивільного населення) реально підлягали тільки номенклатурники та їхні сім’ї, родини чекістів і (далеко не завжди) командирів Червоної армії, працівники оборонних підприємств, а ще – певна частина найбільш вірнопідданої інтелігенції. Всі інші, хто тікав від нацистів самотужки, були біженцями (цього поняття радянські пропагандисти всіляко уникали). Влада не тільки не сприяла потокам біженців, а й заважала їм, не пропускаючи основними магістралями, завертаючи назад, не даючи засобів транспорту тощо. Тому не дивно (зважаючи ще й на ті чинники, про які писав Дмитро Панов), що стільки євреїв було кинуто напризволяще у Києві.
Не дивно й те, що радянська пропаганда у перші роки війни майже повністю мовчала про звірства нацистів щодо євреїв, цим самим, скажімо, у 1942-му породжуючи ілюзії у юдеїв і прирікаючи на смерть, що жили на тих територіях, на які цього року націлилися війська біснуватого фюрера. Втім, ця мовчанка стосувалася лише теренів СРСР; спрямована назовні пропаганда розписувала в подробицях нацистський геноцид юдеїв і підносила Сталіна як рятівника єврейського народу, і це в кінцевому підсумку давало Кремлю чималу матеріальну й моральну підтримку з боку єврейських громад світу…
Що ж, нічого дивного. Тоталітаризм є тоталітаризм, і для нього цілі народи були і залишилися розмінними монетами в геополітичних ігрищах. А тому, згадуючи сьогодні про страхітливі нацистські злочини у Бабиному Ярі, не слід забувати і про діяння іншого також червонопрапорного режиму.
