Як зібрати думки докупи
або Когнітивний дисонанс по-польськи. І по-українськи
Читаємо у словнику: «Когнітивний дисонанс — внутрішній психічний конфлікт, що виникає при зіткненні в свідомості індивіда суперечливих знань, ідей, переконань або поведінкових установок стосовно деякого об’єкта чи явища, за якого з існування одного елемента виникає заперечення іншого». Ось таке визначення.
Читач, можливо, вирішить, що цей «внутрішній психічний конфлікт» має стосунок лише до індивідуальних проблем тієї чи іншої особистості, аж ніяк не до процесів у політиці та історії. Добре, тоді почитаємо деякі повідомлення ЗМІ, що стосуються гострих питань українсько-польських відносин.
«Вищі посадові особи Польщі: глава уряду, маршал Сейму та провідні депутати парламенту, чільні діячі правлячої партії «Право і Справедливість» — у гранично різкій формі виступили проти формулювання «польські концентраційні табори доби Другої світової війни», вказуючи, що такий «національний маркер» страшних злочинів минулого є аморальним та неприпустимим. Новий польський закон про Інститут національної пам’яті запроваджує за подібні твердження кримінальну відповідальність.
І де ж тут когнітивний дисонанс, запитає читач? Не поспішаймо! Ось ще одна новина польських ЗМІ.
Президент Польщі Анджей Дуда звинуватив українських солдатів та націоналістів (саме українських — отут «національний маркер» є! — І.С.) у геноциді проти поляків у селі Гута Пеняцька в 1944 році, підкресливши, проте, що поляки прагнуть хороших відносин з українцями. «Злочин геноциду, вчинений тут українськими поліцейськими та солдатами на службі Третього Рейху й українськими націоналістами, призвів до знищення близько тисячі людей: польських жителів Гути Пеняцької, а також євреїв та біженців з інших міст Волині та Поділля, яких вони переховували» — підкреслив Дуда. Слід зазначити, що польські високопосадовці не раз заявляли, що винною у цих злочинах є, зокрема, українська (на цьому акцентується) дивізія СС «Галичина». Варто додати також, що чимало об’єктивних істориків наших країн піддають цю версію сумніву.
Що є характерним для когнітивного дисонансу в політиці? Подвійний підхід, подвійна мораль: якщо «наш» — розвідник, якщо «чужий» — то шпигун; якщо «наш» вчинив військовий злочин — то він жодним чином не представляє націю; якщо злочин вчинено сусідом — то це дуже характерний для «його» нації вчинок, і він яскраво характеризує багато явищ; «національний маркер» є тут обов’язковим. Нагадаємо слова Святого Письма: «Якою мірою ви міряєте — такою і вам відміряно буде».
Було б неправильним не бачити заяви, вчинки й позиції цілком тверезих людей, які рішуче протистоять такій ось «логіці». Приміром, колишній прем’єр Польщі Ян Ольшевський заявив: «Степан Бандера не мав з Волинським злочином нічого спільного, адже ця трагедія відбулась тоді, коли він був ув’язнений німцями». Проте хотілось би чути про такі приклади частіше...
Аби бути справді чесним і щирим, не можна не додати, що випадків сумнозвісного «дисонансу» вистачає і в заявах та справах також українських достойників. Схоже, дається взнаки наш спільний з Польщею постколоніальний синдром, що про нього свого часу писав філософ, історик та публіцист Едвард Саїд, непрочитаний і досі (втім, це тема окремої розмови). Нам би «зібрати думки докупи» в себе в Україні! А для початку, може, варто дослухатися до слів Руслана Кошулинського: «Всі, хто справді боровся за Україну в роки Другої світової війни, байдуже, в лавах якої армії, — є нашими героями»?
