«І вождь, і найближчий улюблений друг…»
У день (дні) 70-річчя від дня, коли здох багатоголовий дракон на ймення сталін (одна із його голів, путькою кличуть, досі жива, псує повітря усього світу), мимоволі пригадалась розповідь Леся Танюка. Як на початку 1960-х він запросив видатного поета Миколу Бажана виступити у Клубі творчої молоді, у Жовтневому палаці…
Бажан прийшов, ступив на сцену. А із залу одразу глухо зазвучав багатоголосий хор. Стоголосо проказував він рядки Бажанового вірша, який молоді люди, що зібралися в залі, знали напам’ять зі шкільних літ. Вірша, присвяченого Сталіну:
Людина стоїть в зореноснім Кремлі,
Людина у сірій військовій шинелі.
Ця постать знайома - у кожній оселі
І в кожній хатині на нашій землі…
Бажан зблід, але мусив мовчки дослухати свій витвір.
… Він з нами, він поруч, великий товариш
І вождь, і найближчий улюблений друг.
Ім’ям його жити й змагатись, як муж.
І геть половини, і треті, і чверті!
Вітчизні віддати - не вигризки душ,
А всю повноцінність життя або смерті.
1935
Бажанові було під 60 літ, ще не старий чоловік. В отакий спосіб українська молодь влаштувала йому громадянський суд. У старіші часи до ритуалу такого суду входило обламування шпаги над головою, та ще під заупокійні псалми, а коли йшлося про лицаря - знімали лицарські обладунки…
Хто знає, які думки й емоції пронеслися в душі Бажановій у ті дві-три хвилини. Молодь ясно промовляла: для нас ти більше не лицар Українського Слова, ти служив дияволу і навіть його оспівував.
Вочевидь Бажан на подібний обряд, на таку прилюдну страту заслужив. Хоча у підсумку він лишається в історії України як один з її найбільших поетів. Отакий парадокс. Його не убив, не знищив сталінський режим, вижив він, зрештою, і в ліберальніші часи. Це ж він у поемі «Сліпці», устами одного із персонажів, мовив:
Бодай не згадувать скрухи і туги,
Бодай би не згадувать муки й гріхи,
Бодй би не згадувать темні шляхи…
Ох же й темні. І несповідимі. На Бажана, так само, як і на сотні українських інтелектуалів, чекав арешт. Кажуть, десь із рік, упродовж 1938-го, він лягав спати одягнутим, з валізкою напоготові. Арештовували тоді ночами. Отак заганяли страх у душі людські - страх, який паралізував, позбавляв волі, совісті, внутрішнього керма… Нам, які цього не пережили, цього не зрозуміти. Тому не суддя я Миколі Бажанові, ні, не суддя.
Колись, на початку 1985-го, довелось мені слухати розповідь письменника Сави Голованівського (а він переказував оповідки Олександра Корнійчука). У 38-му українську компартію очолив Нікіта Хрущов. Від якого вимагали продовження масових репресій, передусім щодо інтелектуалів. В одному із списків був і Бажан. А Хрущов знав, що поет переклав українською «Витязя у тигровій шкурі» Руставелі. Про це й сказав сталіну. Той велів нагородити поета орденом Леніна… У січні 1939-го це й сталося.
Отак сталін, як Карабас Барабас, грався із мальвінами і п’єро (це ж його театр був). Ти знаєш, що ось-ось тебе на гільотину мають повести, і раптом зупиняють і вішають орден - від самого «батюшки-царя». На якийсь час світ розвиднився навкруги. Не надовго, до наступної хвилі репресій, а все ж можна хоч трохи попустити в собі той страх, тваринний насправді…
… Поет стояв перед поетами, молодими, які заламували над його головою слова про мерзенного вождя. Цей суд уже навіки. Тільки чимало інших Бажанових поезій витримали суд історії, витримали і лишились в духовному арсеналі нації. Це коли пафосно. А кажучи простіше - читайте Бажана справжнього. Не вся його душа умерла від страху, не вся. І тією збереженою, відмоленою живою водою таланту частино свого єства, він писав про незборимість і неісходимість житейського моря:
Брести крізь ніч,
в морозній хузі плавати,
нести своє малесеньке життя […]
Греби поглибше,
далі й далі вгвинчуй
Десяток тихих людських існувань,
туди,
за пруг,
за фронт,
за бій,
за грань,
де кожен -
сам, самітний, поєдинчий -
стрибне в ревіння, в хаос, в хлань…
(з поеми «Політ крізь бурю», 1964).
