Інші слова про подібне життя
(Міа Д’арк. Наснилося між двох світів. Невагомість.-Київ. Світ успіху, 2020)
Спершу кілька слів про Софію Міколяш поза літературним контекстом. Вона вже двадцять років живе у м. Чикаго. Економіст, маркетолог. Засновниця та виконавча директорка благодійної організації «Ukrainian Women in Business». Організація реалізувала чимало благодійних проектів, до прикладу, тривалу допомогу українським дітям-сиротам та сім?ям загиблих внаслідок російської агресії.
Свої перші двадцять два вона провела в Україні. Та і зараз їздить в Україну щорічно. Це справді життя між двох світів, двох способів життя, якщо вдатися до словесного штампу радянської пропаганди. Але чи все настільки полярно?
Міа Д’арк (літературний псевдонім Софії Міколяш) не мала вишколеного літературного досвіду, коли почала писати свій перший роман «Наснилося поміж двох світів. Невагомість» . Все вийшло так, як застерігали ше сивобороді класики, мовляв, можеш не писати-не пиши. Вона довго не писала, хоча мала потребу.
Нарешті потреба прожити життя своїх трьох героїнь, які вже давно жили у свідомості дебютантки-письменниці, перемогла внутрішню невпевненість. На конкурсі «Коронація слова» у 2019-ому році роман отримав спеціальну міжнародну відзнаку. Через рік книжка була надрукована київським видавництвом «Світ успіху».
У цьому романі, попри всю важкість порушених проблем стосунків між статями і загалом людського співжиття, є простір для незаплямованості людської душі. Для шансу людині, викривленій минулим. Для любові до людей і світу, перекособоченого від міждержавних амбіцій і людського егоцентризму.
США як вимріяна країна-Ельдорадо, земний рай манила і манить дотепер емігрантів із цілого світу. Байдуже, що із початком 21-ого століття США почали потрясати зовнішні загрози і внутрішні суперечності – і розумні рівноваги для співжиття всіх похитнулися.
Як на мене, ідилію –принаймні, короткочасну – кожен із нас може створити хіба у власному серці. Але що до того юрмі емігрантів із цілого світу, які бачили злидні, криміналітет, переслідування за переконання, зрештою, банальне безгрошів’я? Ілюзія Ельдорадо для них вперто залишається омріяною обітованою землею, потрапити до якої є вже великою удачею чи вдячною усмішкою долі. Потім у багатьох ілюзії починають розсипатися…
Як почуваються у США емігранти, незалежно від їхньої національності? Як почувається українська діаспора , коли відкинемо всі прилизані репліки та ввічливі посмішки, що є ознаками звичайного життєвого етикету і світських церемоніалів? «Вона уявила себе круглою прозорою сферою на довгій ніжці, котру хтось наповнив брехнею»- добре відчуває подібні стани Ірина.
У романі Софії Міколяш йдеться про трьох героїнь. Але вони по своєму складають одне ціле. Вони є різними рупорами авторських думок. Цей роман не можна назвати жіночим чи феміністичним- хоча таким він може видаватися на перший погляд.
Як на мене, це роман про людську загубленість у світі, про самотність у натовпі і, що найсумніше, про внутрішню самотність і закинутість наших душ. Але також це роман про внутрішню силу, яка постає із , здавалося би, розпаду наших «я», поразок, слабкості та відчаю.
У романі є описи психічного насильства і закулісного боку життя однієї із сімей, яку, вочевидь, знайомі вважають якщо і не стовідсотково щасливою, то, принаймні, добропорядною. Добропорядність, благопристойність, американська мрія –ці слова значною мірою є синонімами .
У них, звісно нема нічого поганого, але життя у США , навіть середнього класу, оплутане та оточене теж чималою кількістю умовностей .Можливо, вони інші, ніж у країнах пострадянського табору, але, з іншого боку, ніхто не відмінив фанатичне бажання людей видавати бажане за дійсне, не працювати над своїм внутрішнім життям, сподіватися, що стреси, а відтак і психосоматичні розлади проминуть так само плавно, як і появилися…
Спогади про українське дитинство, занурення у алегоричні сцени, які є окремим надбанням роману, у країну символічної мови, яка відкриває можливість діткнутися прапервісності, якоїсь незглибимої позачасової правди, що не має ні альфи, ні омеги…
Ірина, сильна жінка із багатим душевним потенціалом, що є фактично центральною героїнею, кидається у крайнощі пошуків близького серця. Вона, незважаючи на певну психологічну обдарованість, теж живе (як більшість землян) як сліпе кротенятко. Але вона має прихований потенціал до змін, до вічного творчого переродження, до скидання із себе старої, вже відмерлої, шкіри пристосуванства до обставин.
Знаю, що Софія Миколаш планує написати ще два романи, утворивши трилогію. Тому побажаймо її героїні Ірині вистояти у боротьбі із лицемірним соціумом і деякими власними закоренілими звичками та уявленнями.
«Ми всі повноцінні створіння світла і сутінок. Обидва начала дрімають усередині нас, перебуваючи в цілковитому балансі від народження .І ось настає час усвідомлення доброго і злого.» Дебютний роман Софії Міколяш – про людину-особистість, яка витягнула сама себе, як барон Мюнхаузен, за чуба із в’язкості повільної деградації.
Це роман про людську волю до перемоги. Найперше над собою і своїми душевними травмами.
