Нотатки непідпільної людини
Поїздки за кордон корисні тим, що на деякі звичні речі можна подивитися геть інакше. Виявити абсурд у повсякденні.
Берлін — місто велике. За кількістю населення та площею трохи більший за Київ. Багато вулиць і перехресть, багато транспорту приватного й громадського, багато пішоходів. Ось серед усіх відмінностей одна, на перший погляд не дуже помітна, але важлива: тут пішоходів не заганяють у підземні переходи. Якщо ж — зазвичай біля станції метро — такий тунель є, то він обов’язково продубльований переходом наземним. І так не тільки в Берліні, а в будь-якому західному місті.
І ось думаю я в зв’язку з цим про Київ, і на думку спадає сакраментальне: «За що?»
Просто згадаймо, чи зручно, наприклад, переходити відрізок вул. Великої Васильківської від метро «Льва Толстого» до Бессарабки? Чи зручно пертися манівцями між цими нескінченими рядами, забитими убогим китайським крамом, який намагаються продавати нещасні жінки, через одну хворі на дихальні інфекції, бо нормальної вентиляції там нема? А після 9-ї вечора — теж нічогенько, щоправда — по два рази підніматися і спускатися сходами, щоб потрапити туди, куди по землі можна було би дійти не більше ніж за хвилину — бо магазини зачиняються і пішоходам просто нема ходу?
Зрозуміло, що «васильківський лабіринт» — це винятковий випадок, бо його будівництво затівали ті, хто тим переходом користуватися не збирався, а думав лише про прибутки, котрі й дозволяють цим добродіям не ходити пішки. Але ж так по всьому Києву, по всій Україні. Всюди, всюди — жахливі бетонні напівтемні тунелі, всюди ці вияви лютої ненависті до пішоходів; не кажу вже про старих людей, про людей нестарих, але з великими сумками й валізами, про матусь із дитячими візочками й про інвалідів.
Звісно, це спадок СРСР. Ту країну взагалі намагалися сховати під землю. Це була держава-казарма, держава-арсенал, держава-бомбосховище. Адже готувалися воювати з капіталізмом на смерть, а на війні що більше підземних сховків — то краще.
Манія переходів була чудовим проявом радянського підсвідомості, просякнутої параноєю. Але зараз — навіщо? Навіщо робити і без того не солодке життя пішоходів ще менш зручним? Так, ми на війні зараз, але там, де її немає, нормальне життя має бути? Бодай трохи поваги до платників податків можна проявити?
Звісно, це не найбільша проблема. Але великі перемоги складаються з маленьких зусиль. Що кращим, зручнішим буде життя на не окупованій частині України — то ближчою буде і наша омріяна перемога.
