Парадокс поваги
Асі з подякою
Подивився “Сьомий континент” – повнометражний дебют нині вже визнаного європейського режисера Міхаеля Ганеке.
Фабула рівним чином лякає і спантеличує. Живе собі зразкова австрійська родина, мама-тато-доня, живе, живе, а потім раптом вирішує скоїти групове самогубство. І не просто себе вбити, а ще й потрощити всі меблі, зіпсувати весь одяг, викинути всі гроші тощо. Після чого наковтатись пігулок. І довго, болісно відходити. Ніякої легкої смерті.
Оптика тут максимально знеособлююча. Маса цифр, одні й ті самі рухи та ситуації, одні й ті самі плани й ракурси, де бачимо тільки руки персонажів, що повторюють одноманітні жести. Відповідно й акторська гра максимально стримана, аж до епізодів агонії – але й там радше йдеться про фізіологічні реакції. Камера стоїть на місці. Неквапний, холодний погляд.
З питанням про причину Ганеке лишає нас наодинці. Мій варіант відповіді: порожнє життя, в якому не лишилося місця для жодних прагнень, вартих докладання зусиль – лише пряма, мов мотузка під вагою шибеника, дорога до некрологу. То нащо витрачати час?
Цікаво, що подібні сюжети у найпереконливіших утіленнях побутують саме в західноєвропейських літературі й кіні. В Голівуді такий матеріал на маргінесі: американці – нація дії, тож із будь-якої ситуації шукають вихід, хай навіть і метафізичний. У Ганеке навіть метафізики немає.
Чому ж у наших сусідів по континенту процвітає отакий мистецький мотив – дивитися на самознищення героїв без жодної поблажки і до героїв, і до глядача?
В поблажках і річ. У “неправдивих і надто швидких відповідях”, замість яких Ганеке постулює “наполегливі питання” “прояснення дистанції”, “провокації та діалог”. Інакше кажучи, обходиться без діагнозів і повчань.
Європейському штибу мислення властива мудрість, набута моторошним шляхом – через масові жертвопринесення та епідемії нетерпимості, котрі припинилися не так вже й давно. Людина Старого Світу в першу чергу поважає чужий вибір – яким би жахливим він не здавався. І звідси “прояснення дистанції”, з якої нам пропонують дивитися на найбільш дикі і абсурдні вчинки на екрані, сцені чи сторінці.
Ми дивимось історію про мізерність людського буття, але спосіб виконання цієї історії виказує глибоку повагу до цього буття.
Отакий парадокс.
