Вертикалі, боягузи й принципи
Пам’ятаю один фотофакт часів путінської війни проти Грузії 2008 року. В столиці Південної Осетії, щойно окупованій російськими військами, триває концерт оркестру, яким диригує Валерій Гергієв. А буквально в одному кварталі від сцени — клітка, в якій утримують грузинських полонених. У клітці. Просто неба. Немов диких звірів.
Серед обурених коментарів до світлини зустрілося несміливе: «Може, він не знав?»
Скоріше за все, не знав. А якби знав — що б це змінило?
Чергове підтвердження тому з’явилося на днях. Кореспондентка телеканалу «Дождь» проінтерв’ювала Гергієва під час Петербурзького міжнародного економічного форуму. Художній керівник Маріїнського театру передбачувано вихваляє Путіна, лає Америку (в яку щороку їздить на тривалі гастролі), з видом бувалого експерта меле дурниці про економіку й геополітику. Про Україну він каже наступне: «В Америці багатьом незрозуміло, що таке Україна, і поясняти це важко, а інколи, може, й не треба».
Інколи здається, що свою національну ідею Росія нарешті знайшла. І це не «Кримнаш», а горезвісна вертикаль влади. Ідея справді проста: у кожній помітній галузі мають бути клони Путіна. Такі маленькі царьки, котрі проводять лінію режиму не просто чітко, а з натхненням. У кіно є Міхалков, а в музиці — Гергієв: два найпомітніші Попки, путінські папуги, що повторюють всю маячню, яку верзе господар. При тому впевненості це їм не додає. Коли того ж Гергієва в Нью-Йорку зустрічає нечисельний, цілковито мирний пікет протесту, маестро впадає в таку паніку, що охороні доводиться здійснювати справжню спецоперацію з його таємного вивозу з приміщення після концерту.
До речі, такий страх на Валерія Абисаловича наводить група протестувальників, котрі називають себе Signerbusters: нью-йоркські мешканці зовсім різних національностей і професій, котрих об’єднує любов до України і обурення війною, розв’язаною проти нас. Signerbusters не дають спокою всім діячам російської культури, які минулого року підписалися під сумнозвісним листом на підтримку політики Путіна. Незалежно від погоди й пори року, вони зустрічають протестами тих підписантів, котрі, як і Гергієв, вчащають до ненависних США. Однак, здається, подібна принциповість не притаманна нашому культурному середовищу; один із лідерів групи, обдарований піаніст Павло Гінтов, пару днів тому зауважив на своїй сторінці у «Фейсбуці» прикру річ:
«Чимало українських музикантів і шанувальників музики з величезною увагою стежать за конкурсом Чайковського, організованим підписантом Гергієвим та заступником голови уряду країни-агресора Ольгою Голодець. Виявляється, багато патріотів України із завмиранням серця чекають, які ж оцінки поставлять учасникам конкурсу підписанти Мацуєв і Башмет. Ті, хто вчора був у захваті від «санкцій» оркестру Торонто щодо українофобки Лисиці, сьогодні захоплено обговорюють деталі виступів інших виконавців, відомих своїми не менше українофобськими висловлюваннями.
Я чогось не розумію?
Сьогодні ми намагаємося знайти людей в Мюнхені, які зможуть 27 числа організувати пікет на концерті Нетребко. Але, чесно кажучи, спостерігаючи ажіотаж щодо «підписантського» конкурсу Чайковського, хочеться опустити руки і визнати свою поразку.
Якщо ви мене спитаєте, то помиї від російських колег мені приємніші».
Важко щось додати.
Зрештою, якщо не поважатимемо себе — то чому нас мають поважати в світі? Тоді справді немає сенсу пояснювати нашим союзникам, що таке Україна.
У найближчих номерах нашої газети читайте інтерв’ю з двома провідними учасницями групи Signerbusters.
