Виняток
Місто як місто. Нічого вибухового.
Барселона дійсно у першому забігу по її вулицях, надто ж коли живеш десь у типовому торгівельно-діловому районі, ще й неподалік від барахолки, нічим не відрізняється від будь-якого західного мегаполісу. Будинки історичні й не дуже, скажений рух на вулицях, машини стадами, люди табунами, спека й світлофори, магазини.
Потім, звісно, надибуєш справжнісіньких папуг, що живуть на пальмах на забитій туристом вулиці Рамбла й страшенно верещать, перекриваючи весь гармидер, пересвідчуєшся, що живі статуї на тій таки Рамблі дійсно найкращі в світі, як і було сказано, але це лише пара яскравих штрихів.
І це лише на перший погляд.
Другий погляд падає на далеке скупчення кранів поруч з кількома химерними вежами над повною автівок авенідою.
Храм Святого Сімейства, він же Саграда Фамілія, робить твій фотоапарат безглуздим.
Скільки б ти там не натискав «спуск» – усе здається мало. Навіть одне й те саме місце знімаєш двічі чи більше. Бо забрати його з собою неможливо, а переводити погляд на щось інше шкода, однак поруч щось ще краще.
Дуже смішно, як церква намагається поставити велику будівлю на службу собі. Крутять патетичний фільм неподалік від олтаря, акцентуючи релігійні моменти, розвішують прямо під сяючими вітражами (в кожній годині дня храм залитий світлом дещо інакшого кольору) якісь світлини з повчаннями про користь вагітності й про те, що батьки мають учити дітей молитися – виглядають ці посередні фото, як би дібрати м’якше слово, недоречно.
Ба більше. Саграда Фамілія славна саме своїми архітектурними рішеннями, своїми спіралями і асиметрією, кам’яним цвітінням веж і колон, при тому відчутно менше згадок про скульптуру, якої, згідно з католицькою традицією, там цілком досить, при тому що ці об’ємні ілюстрації Євангелія теж зроблені майстерно.
Гауді в своїй роботі, як відомо, надихався такими речами, як кристалізація мінералів, форми дерев і бджолиного стільника. Він вдивлявся в природу пильніше, ніж у небо, і, ймовірно, набагато пильніше, ніж будь-який будівничий соборів до нього. У підсумку ворота, прикрашені вишукано викутими листям і комахами, привертають набагато більше уваги, аніж кам’яний містеріальний театр над ними. Нижній ярус фігур – не люди і не горгульї, а самі лише тварини, і знамениті кольорові кульки у верхівках веж відгукуються в живих квітах, котрими повні прилеглі сквери. Є ще багато подібностей, але висновок очевидний: Саграда – це велетенський природознавчий трактат у камені і водночас архітектурна поема на честь природи. Жодний бог до цього не має стосунку. Вища сила тут - Гауді, а не якась метафізична надсутність.
Барселона – місто як місто. З однією відмінністю: тут є Саграда Фамілія.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День» Барселона — Київ
