Вистави дають місту... тепло
Думки, навіяні Євразійським економічним форумом
Напередодні, як пророкують синоптики, холодної зими це гасло звучить рекламно-обнадійливо. Уявіть моє здивування, коли я отримав запрошення взяти участь у «Євразійському економічному форумі-2015» у місті Сіань в Китаї, частиною якого була культурна конференція з саме так сформульованою темою. Серед гостей із 17 країн світу чотирьом було запропоновано виступити з доповідями. Я подякував за увагу до нашої Батьківщини і, звичайно, скористався нагодою розповісти, як і просили організатори, про економіку українського театру, його здобутки і проблеми. Із акцентом на столичну театральну ситуацію вийшла доповідь про роль театру у формуванні унікальності міської громади. Конкурси імені всесвітньо відомих киян В.Горовця, С.Лифаря, С.Турчака, «Київська парсуна» — перший міжнародний фестиваль моновистав на теренах СРСР, фестиваль міст-побратимів «Київ травневий», Булгаковський театральний фестиваль, фестиваль визнаних у світі українських оперних зірок «В Україну повернусь» насправді повертали місту імена його геніальних дітей (за часів мера Черновецького все це загинуло як економічно недоцільне). Він і сам прекрасно співав, принаймні, судячи з того, скільки коштувала киянам його «пісня»...
Натомість прийшла вражаюча кількість дрібно і середньо форматних ініціатив, дивом вижили масштабний кінофестиваль «Молодість» і мистецький фестиваль Gogolfest.
Здавалося б, фантастичний феномен волонтерства із зменшенням температури в зоні АТО з ще більшою силою мав би докладати зусилля до благоустрою Києва в матеріальному, правовому, культурному вимірах, а екологічне існування в рівній повазі всіх і до усього, прагнення вдосконалення фізичного і духовного, декларації неповторності надихатимуть, вестимуть за собою, створюючи потужну єдність — кияни.
Я був певен, що забуті виробничі гімнастики відновляться з мером — чемпіоном світу — і зроблять нас стрункішими і енергійнішими. З’являться свята вулиць і площ, ми випереджатимемо одне одного в економії води, світла, тепла. Ми пришвидшимо ходу на нерегульованих переходах, щоб менше вихлопів забруднювало атмосферу. У нас буде найсвідоміше в світі ставлення до сміття, чистоти вулиць і вікон. Ми почнемо на вулицях посміхатися одне одному, а не уникати поглядів перехожих.
Усі гості міста обов’язково кажуть про наші красиві обличчя, акцентують гостинність, а от такого іманентного українцям оптимізму стало набагато менше. Уряд випрацював якусь дивну ідеологію. Спочатку залякати майбутніми негараздами до смерті, а потім ціною якихось нікому не зрозумілих зусиль викрутитися і вижити обов’язкового на зло ворогу.
Інакше в Китаї, який пошепки називають країною капіталізму, що переміг під керівництвом комуністичної партії. Люди не просто усміхнені. Вони налаштовані на радість. І таки знаходять її, можливо, у дуже малому, але від того вона тільки більшає.
Місто Сіань, де відбувався Форум, — столиця провінції Шеньсі, яку весь світ знає як місце знаходження гробниці імператора Цинь Шихуана зі знаменитою теракотовою армією. Може, тому назва посади керівника культури міста звучить так — директор дивізії мистецтв міністерства культури, а бойовий стиль виступу його очільника товариша Люй Юйчжун сприймався цілком органічно. Адже основне занепокоєння в сьогоднішньому театральному мистецтві Китаю викликає його стрімка комерціалізація і призабуття традиційного мистецтва.
Доповідач із Італії, який в кулуарах представився як Фабріціо, виступав під іменем Фєн И. Виявилося, він досконало володіє китайською мовою, що дозволило йому заглибитися в сучасну театральну культуру Китаю і саме з позиції італійських досліджень (наша газета наводила відкриття Роберто Пантома) говорити про соціальну емоцію, культурну взаємодію і сучасний стиль та роль театру в культурному будівництві міста.
Запропоновані до перегляду господарями вистави продемонстрували застиглу традицію: «Три краплі крові» Шеньсиської опери, «Битва біля Червоної скелі» Народного театру Китаю і «Бойовий кінь» Національного театру Китаю за п’єсою британського дитячого письменника М. Морпурго, що з успіхом йде на британській сцені та стала основою відомого фільму С. Спілберга.
У першій виставі декілька традиційних сюжетів з елементами вуличного театру, циркового мистецтва, об’єднані роздумами про сім’ю, про голос крові гралися в старовинному дерев’янному театрі.
Глядачі сиділи за столами, пили не тільки чай і бурхливо реагували, підбадьорювали акторів, прагнули відкритого контакту, раділи простим і вправним виявам емоцій.
Вистава «Битва біля Червоної скелі» — прекрасний взірець того, що ми знаємо із книжок про високий стиль пекінської опери. Досконале володіння звуковидобуванням, звичайна для європейців робота з головними, грудними резонаторами тут, здається, поширюється до звучання мізинця. Усі жести мають початок, розвиток у русі й нарешті однозначну статику.
Якщо актор комусь махає на прощання і щось бажає на дорогу, то жест і звук народжуються і діють водночас, координуються з пластикою тіла і навіть рухом вій. Це робиться демонстративно, свідомо масштабно, щоб з простих складових виник зміст неочікувано ємкий і багатозначний.
«Кінь війни» — абсолютно бродвейский мюзикл із кіньми-ляльками в масштабі одне до одного. Точніше один до трьох, бо ведуть цю ляльку троє акторів: двоє — тулуб і ноги, третій — голову і шию.
Рухи коней настільки документально достовірні, вони так яскраво передають емоцію коней, що дуже швидко глядач починає сприймати їх живими істотами. На них скачуть вояки, їх ранять кулі, вони хворіють і видужують, виносять з поля бою, рятують життя.
Словом, ви відчуваєте себе дитиною, яка от-от почне криком попереджати зайчика про появу вовка. Прекрасні драматичні артисти, музика, співи, світло, піроефекти захоплюють і вражають. І те, що китайці придумали порох для феєрверків, а не війни, із знання стає переконанням.
Нині в Китаї дуже модно носити окуляри без скла. Театральна маска зі сцени перейшла в побут. Конфігурацією оправ люди щось підкреслюють, щось маскують у своїх обличчях. Інколи здається, що так само неочікувано вони користуються й емоційним гримом, але від цього неодмінно стає тепліше.
За китайською традицією, називаючи свій вік, треба збільшувати його на один рік. Так здавна, називаючи рік, який проживаєш, таким, що вже прожив, оберігали себе від неприємних раптовостей. Ми кажемо: «Дай Боже прожити цей день, і нехай у ньому буде тепло сердечності й не тільки від театру».
