Як вигідно продати розбіжність
Ісландській детектив; звучить досить екзотично, щоб бути цікавим, так? Є, наприклад, шалено популярна Ірса Сігурдардоттір. У кожному романі її місцева героїня групується з якимсь іноземцем, щоб розслідувати черговий злочин. Наявність поруч чужинця дозволяє їй пояснювати по ходу особливості ісландської кухні, скажімо, уподобання місцевого населення щодо одягу, робити екскурси в історію Рейк’явіка. Захопливе розважальне чтиво про те, як дорого продати батьківщину. Сігурдардоттір унікальна в цій стратегії? Ясно що ні. Вона в ній очевидно успішна.
Мені імпонує визначення глобалізації як комерціалізації розбіжності. Під цим страшнуватим словосполученням криється прозора думка: те, що нас від інших у спільному «котлі» відрізняє, можна і треба зробити доступним для тих, хто начебто нами не є. Так озвучується один із найпідступніших трюків мультикультуралізму. З одного боку, спостерігаємо стирання меж «свого» і «чужого». З іншого – фіксуємо, як зростає цінність і собівартість «автентичного» і «унікального» (я про культурні статуси зараз говорю). А найцікавіше, що процеси ці – одночасні.
Споживаємо китайську їжу, що має вельми віддалений стосунок до китайської кухні, якщо таке узагальнення взагалі доречне. Ми можемо в центрі Дніпра замовити сет суші з вареною куркою і плавленим сирком (не жартую), від котрого у пересічного японця полізли б на лоба очі. Ми прикрашаємо наш одяг «автентичною» індійською вишивкою і татуюємо на своєму тілі ієрогліфи, значення яких відоме хіба що сумлінним і не дуже тату-майстрам. Ми вмикаємо західноєвропейське радіо і насолоджуємося афробітом... Щось настільки чуже, щоб бути цікавим і спокусливим, але настільки адаптоване до свого, щоб не відлякувати тією самою жаданою чужістю.
Згадала. Є в одному сучасному романі таке смішне. Хлопака з України переїздить до Африки, де «підсаджує» місцеве населення на українську екзотику. Темношкірі красуні вбираються в очіпок і плахти та починають співати купальських пісень на рідні африканські мотиви. На цьому ф’южні наш співвітчизник заробляє грубі гроші. Місцеві духи, кажуть, не проти.
Про що мені йдеться? Про національну ідентичність як продакт плейсмент. Хай не відлякує цинічність формулювання. Важить інше: ми можемо в цих процесах щось запропонувати споживачу?
Задалася питанням – і тут же отримала відповідь. Просто зараз я сиджу у центрі Львова, а поруч зупинилася екскурсія. Прислухаюся: туристів водять маршрутами пригодницько-детективних «львівських» романів Андрія Кокотюхи. А ще маємо свої містично-романтичні Карпати (жанрова наша проза з цією темою непогано порається). На крайній випадок – з десяток любовних романів про Голодомор (і знову: не жартую). Ну і кулон-тризуб, зрозуміло… Читала колись, що у старому Києві поруч із Софією була відома харчевня. Там щодня подавали більше двадцяти різновидів борщу і тільки його, рідненького. Не туристичний манок, просто дешева їдальня.
Отож питання в тому, у який спосіб це адекватно запропонувати покупцю – щоб і ми національну гордість зберегли, і вони до неї долучилися? Відповідь, здається, одна і на віки: простіше треба бути, простіше і ще простіше.
Вичитувала корпус перекладів сучасної української прози на російську і відслідковувала за рецензіями, як ті твори останні двадцять років сприймалися. Якість перекладів об’єктивно дуже низька. Але чим ретельніше зроблена адаптація, тим неадекватніше той текст читався. Кепські ж переспіви сприймалися суто як переклади: вони давали необхідну дистанцію, творили оптимальний ефект відчуження. Й українська проза уже не читалася як «своя», нарешті. Починали слідом виринати й якісь куці рефлексії про автентичне й унікальне українське. Звучить дивно: похвала поганим перекладам, але так і є наразі... Розбіжність – товар сумнівний, так його і слід продавати.
Екзотика «свого-для-чужих» має, здається мені, реалізуватися цілком нормативно: родинні проблеми, особистісні пошуки, вічні теми, а причепом – якісь оригінальні побутописання і фіксовані деталі. Навіть якщо йдеться про ностальгію за тим, чого ми й самі ніколи не мали. Так, я говорю зараз про стереотипи. Ми так відчайдушно з ними боремося. А вони ж можуть і добром прислужитися. Якщо в мирних цілях, звісно.
От тільки таке… Скільки ви добровільно заплатили б за понівечене колективне підсвідоме вічно страждального народу? Та й і вакансія ця уже, відверто кажучи, закрита. Я от думаю: це ж не випадково, що дві найпопулярніші знімки зі закривавленого Майдану – це дівчина у жовто-блакитному віночку з тривожними очима і хлопець у балаклаві, який музикує перед «лінійкою» беркуту? Та ще й без хрущів, що над вишнями гудуть – на тому подякували окремо. І я себе непереконливо вмовляю: розумний прагматизм, скерований щодо перетворення «чогось автентичного» на конкуренто спроможний товар; тільки він, здається, і здатен зупини оберти, котрий набирає на часі обласканий нами міф про народ-жертву.
Тільки щоб без плахт і очіпків. Домовилися?
