Якби
Всім відомо, що історія не знає умовного способу, що минуле взагалі краще не чіпати окрім як з виховною чи пізнавальною метою. Всі знають і все одно регулярно граються в альтернативну історію. Бо це, зрештою, не так про минуле, як про сьогодення. Яким би воно могло бути, “якби” – так, це закляття чарує хай там що, надто в суспільствах, що ніяк не виборсаються з перехідного періоду.
Ось типова мрія про минуле: Галицько-Волинське князівство поступово стає одним з наймогутніших східноєвропейських гравців, укладає кілька вигідних регіональних пактів, звільняє українські землі від Орди і перетворюється на Королівство Русь. Місцеве самоврядування та народні вольності посилюються, так що в середині ХІХ століття Русь стає конституційною монархією і входить у новітню добу цивілізованою високорозвиненою демократією.
Або, ближче до сьогодення. В Німеччині в листопаді 1918 не відбувається революція. Кайзер іде на деякі поступки протестувальникам, а в цілому ситуація лишається контрольованою. Перебування австро-німецького корпусу в Україні триває. Росія, отримавши по зубах восени 1919, поки що не потикається. Режим Скоропадського потроху приростає інституціями та кваліфікованими кадрами: німці змушені дивитися на це крізь пальці, оскільки керувати такою великою територією лише власними силами надто складно. Зрештою, окупаційна влада погоджується на проведення виборів; більшість у Центральній Раді здобувають народні демократи Петлюри, якого Скоропадський змушений призначити прем’єр-міністром. Велика Депресія 1929 року робить подальшу окупацію надто обтяжливою. Німеччина виводить своїх військових до кінця 1930, передавши всю інфраструктуру та значну частину зброї українцям. Сталін, на імперію якого насувається голод, вирішує, що настав слушний час поліпшити становище коштом нової війни. В обозі сил вторгнення привозять навіть маріонетковий уряд “УРСР”. Розраховують так само на підтримку населення східних областей. Проте наступ захлинається вже в перші тижні. Українське військо має німецький вишкіл і чітку мотивацію, а рядові громадяни надто добре обізнані з тим, що коїться по той бік кордону.
Ганебну поразку радянська пропаганда подає як перемогу. СРСР без українських копалин та зерна потроху деградує. Після смерті Сталіна починаються безлади. Спроби Хрущова врятувати ситуацію марні. В 1964 охоплена страйками та повстаннями імперія розпадається. Україна ж вступає в Союз Європейських Держав.
Можна ще багато такого нафантазувати – було би бажання.
Але це зайве. Ми й так живемо в подібному сюжеті. Варто лише згадати, що насправді коїлося в 1918-19 і порівняти з сьогоденням. Знову біда суне зі Сходу. Знову головною ударною силою є регулярні російські частини з домішками місцевих негідників. Знову російська пропаганда харамаркає, що “ихтамнет”.
Але цього разу не вдалося. Так, захопили частину території. Але країна вижила. І, хай накульгуючи на обидві ноги, йде вперед. Тобто ми таки застали своє “якби” у всій силі його втілення.
Звісно, могло б бути краще. А могло б бути набагато, набагато гірше. Якби.
