Забування як національне примирення? – Ні, не працює
Катажина Кобилярчик. Струп: Іспанія роз’ятрює рани / Переклад Юлії Семенюк. Львів: Човен, 2021. 320 с. Пам'ять консолідує. МИ як спільнота формуємося через пам'ять. А яка тоді функція у забування? Забуваючи разом ми ж не перестаємо бути спільнотою, а натомість так само утверджуємося в ролі групи. А значить, різниці між «забути» і «пам’ятати» для МИ принципової нема. Мабуть, є різниця непринципова.
Забування – тоді, коли щось забуте навіки стає частиною колективних пам’яті у вигляді лакун і замовчувань – має плюс-мінус сім дієвих форм (так кажуть дослідники історичної пам’яті).
1. Технічне забування, просто забули, просто так буває. 2. Забути, щоби зберегти – як в музеї чи в архіві. 3. Відфільтрувати і забути – чітко селекціонувати, що варто пам’яті, що ні, тут важить про що наразі ми думаємо, про прогрес, себто про майбутнє, чи про рециклінґ, себто про повторне використання минулого. 4. Репресивне забування – події, люди, нації відправляються примусово в ігнор. 5. Забути, коли треба приховати злочин чи надати владу якомусь табу і тим нібито зберегти соціальні норми. Не чіпати лиха, коротше. 6. Конструктивне забування – забувати погане, щоби жити далі. 7. Терапевтичне забування: померлих – поховати. Не страшну подію ми забуваємо, а супровідні щодо події важкі емоції, себто не запускаємо щоразу пекельні флешбеки і не виємо від болю.
Перші три типи забування – нейтральні, наступні два – зло, останні два – благо… Або ні.
15 жовтня 1975 року іспанські політики лівого і правого спрямування домовилися, що відтак не згадуватимуть злочинів, котрі коїлися під час Громадянської війни і диктатури Франко (не згадувати, значить, не переслідувати злочинців, це окрім іншого). Не новий підхід, чимало країн використовували таке: покаявся публічно за винищення сусіднього села і отримав прощення – живемо далі. Так формується національне примирення.
Іспанський Пакт про забування і супровідні йому закони про амністію та припинення репресій мали заспокоїти всіх і навернути на шлях взаємного прощення та порозуміння. Війна, в якій не було переможців. Це і є варіант терапевтичного забування. Але один момент: війна, в який раптом не стало переможених. Забувати скопом втрати і жертви не складається.
У 2004 році в Іспанії провели Закон про історичну пам'ять (страх яких неоднозначний щодо моральної і матеріальної компенсації жертвам репресій та відчуження майна у злочинців). Але таки почали масового згадувати те, що намагалися забути. Терапевтичне забування посунулося, на часі опинилося селективне: треба пам’ятати те, що слід забути. Адже злочини проти людяності під амністію не потрапляють і терміну давності не мають. В 2017 році, в черговий раз ООН нарадила уряду Іспанії скасувати закони про амністію і чесно переглянути своє минуле. Знову і знову і понині Міжнародна амністія закликає іспанський уряд визнати репресії франкізму злочинами проти людяності.
Авішай Маргаліт, топ-філософ і політолог Ізраїлю, так упевнено попереджає про небезпеку спогадів, що годі не прислухатися. Не можна згадувати біль під час гострих конфліктів, мовляв, спогади оформлюються і репрезентуються лише в період, коли конфлікт себе вичерпав. Інакше такий спогад стає проблемою, а не шляхом до її вирішення. Цю його тезу слід почути!
В Іспанії тим часом наростають рухи, які базуються навіть не на гніві другої генерації (діти загиблих), а на розгубленості третьої генерації (онуки поволі дізнаються правдиві родинні історії). Еміліо Сільва-Барера – це ім’я там відоме, журналіст, який започаткував в 2000 році Товариство відновлення історичної пам’яті. Це інституція, яка відшукує закинуті поховання та ексгумує тіла жертв Громадянської війни. Дуже впливова і потужна. За 14 років організація ексгумувала в Іспанії сто п’ятдесят вісім масових поховань. 1337 тіл. Історія Еміліо настільки ж приватно-інтимна, наскільки публічно-впливовим є його ініціатива. В 2000-у він після десятиліть мовчання і зневіри спромігся дізнатися про долю діда, що він зник коли батькові Еміліо було ледь два роки. Названий Еміліо, до речі, на честь діда. Діда розстріляли в жовтня 1936-го. Так це і відбувається: на перетині індивідуального болю від втрати рідних і публічної люті щодо політик пам’яті, котрі вимагають той біль ігнорувати. А жовтень 1975 року В Іспанії все ще триває. Минуле тут не просто не закінчилося (вкраду я відомий афоризм), воно ще й не настало.
«Коли 2008 року дослідники Центру соціологічних досліджень (Centro de Investigaciones Sociológicas, CIS) запитали іспанців, як часто в їхніх будинках згадували про громадянську війну, коли вони були дітьми, сорок чотири відсотки з вибірки сказали, що мало. Інший тридцять один відсоток — що взагалі ніколи».
В сучасних студіях із колективної пам’яті і правових підходів до аналізу забування та пам’яті в великих групах польська репортерка Катаржина Кобилярчик добре обізнана, саме на них спирається в своїй роботі. Це та система, яка допомагає їй аналізувати процеси колективної пам’яті в повоєнній і в сучасній Іспанії. Цим репортаж «Ступ: Іспанія роз’ятрює рани» (що його недавно видав львівський «Човен») має бути цікавим нам. Розкішний фактаж, кілька дуже, дуже-дуже, дуже емоційних історій, якісна вправа на розділене співчуття… Ну Іспанія, ну хто йому Гекуба, ну хто він Гекубі? А от проблема «що забути, як забути, а що ніколи і нізащо ми не маємо забувати» уже стосується нас безпосередньо, нас, у яких в одній родинній історії часто-густо сходяться жертви і мучителі. Історичний досвід виникає в певних умовах, а от розповідь про цей досвід уже стосується подолання обмежень, накладених умовами досвіду. Кобилярчик же уміє точити такі-от мудрі розповіді.
Перша історія «Ступу» стрімко, в трьох реченнях, вводить нас в реальність, де ми перебуватимемо три сотні сторінок. І нам тут добре та затишно не буде. В місцевості, який називають водопій біля трояндового джерела, була суха криниця (речення №1). Під час громадянської війни в Іспанії там поховали дев’ятьох чоловіків із сусіднього села. Зрівняли криницю з землею. Точно місця уже ніхто не пам’ятає, десь тут вона є, а може ні. Тільки місцевість відтак зветься Земля мертвих (речення №2). Ці двоє – жертви війни 1936-39 року вважаються такими, що зникли без вісті. Катехізис іспанського патріота 1939 року щедрий на речі, якими мають пишатися посполиті і які мають формувати їхню ідентичність: «…в Іспанії росте стільки квітів, що її можна було б назвати їхньою батьківщиною» (речення № 3)... Коли трояндові джерела перетворюються на землі мертвих, либонь, треба припинити пишатися і переглянути засади свого патріотизму.
Чому мовчали діти, і коли-ніколи заговорити онуки? Це питання бринить десь на маргіналіях «Ступу». За часів Франко встановилася більш-менш рівна соціальна політика, був відчутний економічний зріст. Здавалося те рівноцінним обміном: скорбота і лють – добробут і сором, один до одного. І ще в середині 1960-х тривали суди над тими, хто в Громадянській війні програв. Страх ніколи не можна списувати з рахунків.
Розстрілювали і ховали поблизу головних доріг. На вибоїнах бічних доріг вантажівки підкидало і полонені могли зістрибнути і втекти (так ставалося, одну таку історію ми почуємо: через пів року того, хто у такий спосіб втік, здали сусіди і його розстріляли). Ці поховання поблизу головних доріг виглядаються скверною епічного, даруйте, міфічного масштабу. У всіх культурах дорога – чистий і небезпечний простір, сакральна межа між двома світами, на ній не можна коїти зло і переступ. Коли офіційна пам'ять про злочини буда «скасована», спогади про зло перейшли в зону ритуального забруднення і відновлення сакральної чистоти. Там вони зберігалися дві генерації.
Кобилярчик то тут, то там згадає, що на місці ще не відкритих поховань (їх залишилося на зараз не менше як пів тисячі) нема якихось спеціальних знаків, але раптом збочить стежка, чи посеред поля виявляється необроблена ділянка, чи самотньо скупчилися дерева серед пустиря, чи от ту місцинку називають якось так з прикметником «мертвий». В історії Еміліо Сільви-Барера поховання діда вдалося знайти, бо хтось запам’ятав дитячу забавку. В тому селі діти, гасаючи всюди, завжди минали гайок горіхів на перехресті з криками: «Бігом, бігом, бо тут трупи!». Ті горіхи посадив власник плантації, він знав, що ховають його землі, тому їх не обробляв…
Є безліч способів щось запам’ятати, коли наказують це забути в один «легітимний» спосіб.
Долиною Полеглих зветься офіціальний меморіал на північний захід від Мадриду, крипта, вирубана в скелі Ґуадаррами. Тут поховані рештки тих, хто загинув під час Громадянської війни – націоналістів, республіканців і мирного населення. Для того, щоби реалізувати цей проект поспіхом відкривали масові поховання, забирали звідтам кістки (не ексгумували тіла, а крали рештки) і показово ховали в Доліни. Ясно що жодних дозволів родичів для того не питали. Справа бо державного рівня. В Долині Полеглих поховали згодом і Франко. Долина – офіційне місце пам’яті, символ об’єднаної Іспанії. Кобилярчик пише, що ще в дев’яностих роках підземну базиліку відвідали приблизно мільйон людей щороку. 2019-го тіло диктатора винесли з базиліки і перепоховали. Сотні невідомих поховань і одне аж занадто відоме.
Зґвалтувати і убили п’ятеро сестер, тіла поскидали в криницю. Потім ходили вулицями села з їхньою білизною на багнетах і похвалялися. Коли через сімдесят років ту криницю розкопували людських решток не знайшли. «Значить, цього не було? Значить, це неправда?», – питає репортажистка у місцевих. «Значить, їхні тіла постаралися сховати», – пояснюють. Сестри досі не поховані.
Пам'ять консолідує. Ми як спільнота формуємося через пам'ять. В ту саму мить, коли нам як людству дуже хочеться забути такі-от історії, про які відчайдушно сміливо розказує «Струп» Катажини Кобилярчик. А не можна забувати.
