Українознавство як "зброя"
Нещодавно в інтерв`ю газеті «День» міністр науки і освіти С.Квіт абсолютно справедливо наголосив на необхідності розвитку гуманітарної складової культури як умови вирішення в тому числі і проблем військового протистояння України з Росією.
Якщо ж проаналізувати дії українських урядовців, складеться враження, що ці люди всерйоз вважають, що так звану «гібридну війну» Росії проти України можна виграти лише з допомогою зброї. Не дуже відрізняються від уряду й інші гілки української влади, щоправда, вони в особі президентської адміністрації додають до рецепту переможної війни ще дипломатію. Проте чи насправді героїзму українських військовиків, нарощування кількості та якості озброєння української армії, хитрощів українських дипломатів достатньо для перемоги?
Запитання зовсім не риторичне. Неважко помітити, що в теперішній Україні формуються «нові-старі» загрози. Частина населення держави стає прихильниками неоімперії Кремля. Поки що напівприховано, локально, але зовсім не безпечно. Коли ваша колишня подруга зі звільненого від сепаратистів містечка донецької області стверджує, що це «українські западенці» принесли до них війну, адже «вежлівиє рускіє парні» нічого поганого не хотіли й не робили – вони ж не стріляли, вони «просто» прийшли на українську територію, бо, чому б і ні, вони ж – брати нам! «А ми й не хотіли відділятись від України». І «так думают здесь все!», то це вже зовсім не іграшки.
На жаль, в головах чималої кількості наших співвітчизників робиться «казна що». Виходить, що окупувати територію іншої держави можна, аби не стріляли. Не менш загрозливими є і симптоми, коли у великому промисловому центрі неподалік палаючого військового конфлікту люди починають стверджувати, що Євромайдан був помилкою, а владою всі незадоволені, бо вона нікуди не годиться, а от в Росії всі «буквально моляться на Путіна», бо «він навів порядок!» і «так думает народ, а народ всегда прав!», то це ознака того, що в країні формується п`ята колона, і Україна потрапляє у стан країни із загроженою державністю.
У такій ситуації особливого значення набуває боротьба за мізки людей, бо ніякі танки, ніякі домовленості не врятують країну, де немає консолідованої патріотично налаштованої абсолютної більшості громадян, здатних боронити свою країну від ворога. А для того, щоб усі громадяни України зрозуміли нарешті, що росіянин-путініст сьогодні не брат нам, а жорстокий і підступний ворог потрібна серйозна робота із масовою свідомістю. Це неважко зрозуміти. Куди важче пояснити дії влади, спрямовані на тотальне руйнування гуманітарної складової української науки. Саме українська гуманітаристика загалом, й українознавство особливо повинні створити отой науковий фундамент нової ідеології держави, що опинилась у центрі цивілізаційного конфлікту між Сходом і Заходом, ставши, фактично, територією, де відбувається війна із неоімперією Кремля. І якщо для цивілізованої Європи це війна за нові межі, то для українців у прямому сенсі слова – це війна за власне виживання і свободу!
Ще на початку далеких 2000-х з легкої руки влади в Росії почав досить активно формуватись новий напрямок досліджень – «россиеведение» (росієзнавство). Згодом починається набір студентів на перший в Росії факультет росієзнавства. Процес набирає обертів. І вже у 2007 році в російських школах починає вводитись «Отечествоведение». Самі автори проекту не приховують, що це засіб формування новітнього російського патріотизму, боротьба за людину, її мізки та за «русскую государственность». Сьогодні цей напрямок в Росії опосіли куди менш ліберальні індивіди, ніж його промоутер Ігор Чубайс, і вони розглядають отечествоведение як засіб насамперед «восстановления былого величия государства российского, основанного на принципе самодержавия, православия и народности». І тепер вже навіть «Новое время» (про чорносотенні російські видання не говоримо!) дає статті під красномовною назвою «Нас спасет россиеведение». На це «спасенне» путінський режим не жалкує ні сил, ні коштів! Сьогодні россиеведение стає надійною опорою путінізму, ширше – новітньої політичної доктрини Кремля. Оскільки вже навіть за відсутності Путіна процес «неоімперіалізації» Росії не зупинити еволюційним шляхом!
У новій галузі наукового знання історія Росії розпочинається звичайно ж з Київської Русі (хто б сумнівався!), а вся історія «великой империи», «русской цивилизации» була побудована на величезній любові і тязі до єдиного «русского ядра» «прежде всего славянских народов-братьев» і стала «основой формирования русского мира». Звичайно ж, ніяких голодоморів, геноцидів, етноцидів ніколи в історії цієї найпрекраснішої з усіх імперій ніколи не було!
У цій ситуації особливого значення набуває сучасне українознавство як наукове підґрунтя формування ідеології української держави в умовах протистояння неоколоніалізму з «путинским лицом». Це не означає, що ми ставимо завдання «догнати і перегнати» россеведение. Адже сучасне українознавство вже має чимало вагомих здобутків.
Трохи історії: Сучасне українознавство як фундаментальна наука розпочало своє формування з початком існування української незалежної держави, коли в низці українських вишів, насамперед у Львові та Києві почали створюватися кафедри, центри та інститути українознавства. Воно спирається на потужну інтелектуальну традицію кінця ХІХ – початку ХХ ст. та спадок української інтелектуальної діаспори, яка ніколи не полишала працю на ниві самопізнання. Адже українознавство відноситься до так званих «себезнавчих» наук. До таких у сучасному світі належать американські студії, канадійські студії, індіанські студії тощо.
Для сучасної України українознавчий дискурс набуває особливого значення, оскільки саме він повинен і здатен стати науковим підгрунтям «боротьби за мізки». Ця боротьба є чи не найважливішим чинником здатності нації до спротиву під час так званої «гібридної війни» з Росією. Отже, мова йде про активізацію процесу українізації нашої спільноти в тому числі і завдяки свідомій діяльності науковців-українознавців. Саме ж українознавство варто розглядати як наукове підґрунтя свідомого формування українського патріотизму, задіюючи його виховний потенціал, наступальність у боротьбі за подолання колоніальної ментальності. Неоімперські прагнення Кремля глибоко закорінені в російській імперській ідеології, яка є надзвичайно небезпечною. Очевидно, що перемогти у гібридній інформаційно-психологічній війні чи, принаймні, зупинити її неможливо лише військовими засобами. Щоб тил і фронт були єдині, потрібна максимальна мобілізація громадян для опору агресорові. І в цьому процесі сучасне українознавство може і повинно стати науковою «точкою зборки» всіх патріотичних сил України.
