30 жовтня: «Стіна плачу»
30 жовтня в Росії - День пам'яті жертв політичних репресій в СРСР. Нинішній рік - це рік 80-річчя початку Великого терору, що, здавалося б, повинно надати даті 30 жовтня особливого значення. Нагадаю, що 30 жовтня 1974 року радянські дисиденти Кронід Любарський, Олексій Мурженко, Сергій Бабич, Ізраїль Залмансон та інші в'язні совісті мордовських і пермських таборів вперше відзначили «День політв'язня» спільним голодуванням і висуненням низки вимог, зокрема: визнати статус політв'язня; відокремити від політв'язнів військових злочинців і кримінальників; скасувати примусову працю і обов'язкове виконання норми; скасувати обмеження в листуванні, зокрема з закордоном; змінити обмеження в посилках і передачах; виділити медичну службу місць ув'язнення з підпорядкування МВС; забезпечити ув'язненим повноцінне медичне обслуговування за участю лікарів-спеціалістів, зокрема іноземних; збільшити число побачень з родичами, дозволити побачення з друзями; забезпечити можливість творчої роботи літераторам, науковцям, художникам; дозволити реєстрацію шлюбів; дозволити говорити рідною мовою в таборі і на побаченнях. Зауважу, що багато хто з цих вимог цілком актуальні сьогодні для нехай нечисленних, але нових російських політв'язнів, більшість з яких, на кшталт режисера Олега Сенцова, були позбавлені волі у зв'язку з анексією Криму і російсько-українським конфліктом.
Російський історик Геннадій Бордюгов і німецький історик Марк Юнге ще десять років тому разом з покійним Рольфом Біннером опублікували об'ємну монографію «Вертикаль Великого терору», де вперше розкрили механізм застосування затвердженого Політбюро ЦК ВКП (б) 30 липня 1937 року наказу НКВС №00447, що дав старт Великому терору. Цікаво, що доноси в цьому терорі грали вкрай незначну роль. Головними були контрольні цифри репресованих, що спускалися згори і визначалися за картотеками центральних і місцевих органів НКВС. При цьому цілком цілеспрямовано знищували всіх тих, хто потенційно міг скласти опозицію Сталіну і його режиму. В недавній статті Бордюгов і Юнге відзначають: «Як і 10 років тому ця трагедія не в центрі суспільної уваги. Не пролунали дзвони за вбитими, не оголошено хвилину мовчання». Влада ж ювілей відзначила вельми своєрідно, заховавши за ґрати за явно сфабрикованим звинуваченням карельського «меморіальця» Юрія Дмитрієва, який знайшов поховання десятків тисяч розстріляних і організував щорічні міжнародні пам'ятні заходи на одному з розстрільних полігонів в урочищі Сандармох. У яких, до речі, регулярно брали участь делегації України, оскільки там полягло чимало українців.
Як відзначають Бордюгов і Юнге, «мінімальний консенсус у науковому співтоваристві істориків був досягнутий щодо оцінки результатів Великого терору. Протягом 1937-1938 рр. за політичними звинуваченнями було заарештовано більше 1,7 млн людей. Разом з жертвами депортацій і засудженими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих - понад 2 млн осіб. Понад 700 тис. заарештованих були страчені». Зазначу, що ці ж історики разом із кількома іншими у 2010 році випустили двотомник «Через трупи ворога на благо народу. Куркульська операція в Українській РСР 1937-1941 рр.».
Але на визначенні числа жертв Великого терору консенсус серед російських істориків закінчується. Лише дуже незначна частина із них готова, визнавши терористичну сутність сталінського режиму і, ширше, Радянської влади, принаймні у період із 1917 до 1953 року, відкинути радянську спадщину, подібно до того, як після 1945 року в Німеччині повністю було відкинуто спадщину націонал-соціалізму. Більшість істориків, як і російська влада, розглядають масові політичні репресії сталінської епохи як вкрай неприємні, трагічні, гідні найбільш рішучого засудження події, які, однак, є лише додатком до великих звершень радянської епохи, що не змінюють її суть. Влада засуджує репресії проти еліти 1930-50-х років, оскільки чиновники дуже побоюються можливості їх повторення. І в Росії День пам'яті жертв політичних репресій відзначається переважно поминальними молитвами, але влада докладає всіх зусиль, щоб не допустити будь-яких політичних заходів у зв'язку з 30 жовтня.
Бордюгов і Юнге вважають, що «моментом істини для... російської влади і громадянського суспільства стане відкриття в Москві 30 жовтня 2017 року пам'ятника жертвам масових репресій «Стіна скорботи» роботи Георгія Франгуляна. Які слова будуть сказані, які оцінки зроблені, які дії вжиті для того, щоб це більше не повторилося?»
Боюся, однак, що суспільно значущою подією, правильніше, подією, що має великий суспільний резонанс, відкриття «Стіни плачу», на превеликий жаль, так і не стане, і очікувати якихось дій від влади щодо запобігання можливості повторення репресій не доводиться. Переважна більшість росіян не звикла каятись. Їм не подобається, коли їм нагадують про злочини, в яких були спільниками якщо не вони самі, то їхні пращури, хоча б мовчазною згодою з тим беззаконням, що відбувалося. І влада, і значна частина істориків цілком позитивно оцінюють імперські досягнення Сталіна, які вилилися в контроль над однією третиною світу. І відверто шкодують, що нинішня Росія дуже поступається у військовій і економічній потужності Радянському Союзу і що її бояться значно менше, ніж свого часу боялися сталінський і брежнєвський СРСР. І подібна імперська ностальгія характерна для більшості росіян.
Але що ще важливіше, в народній масі заохочувана владою пам'ять про Велику Вітчизняну війну, де загинуло від 40 до 41 млн радянських людей, значною мірою витісняє пам'ять і про «червоний терор» громадянської війни, і про жертви колективізації, і про Великий терор 1937-1938 рр., які за кількістю загиблих на порядок менше числа жертв війни. Поки в масі не зміцниться усвідомлення злочинності комуністичного режиму, день 30 жовтня не стане однією з найважливіших подій у календарі росіян.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
