«9 кроків» у тумані
Про підґрунтя, на якому вибудовує план примирення Василь Філіпчук
Василь Філіпчук, голова правління Міжнародного центру перспективних досліджень, кадровий дипломат, останнім часом став ледь не знаменитим завдяки публікації «Що буде з Україною у 2017 році: Розмінна монета чи поле бою. 9 кроків до врегулювання конфлікту з Росією» і своїм інтерв’ю на телебаченні та радіо, де йшлося про те саме: про поєднання нещадної критики зовнішньої політики України та плану примирення з Росією на основі двосторонніх переговорів й істотних поступок з боку України.
Утім, аналіз цього «плану 9 кроків» – то окрема тема. Я хочу привернути увагу до іншого: до того підґрунтя, на якому вибудовує план примирення Василь Філіпчук, до вузлових складових цього підґрунтя.
Як на мене, лукавство міститься вже у назві статті: який ще «конфлікт з Росією»? Є агресія Росії проти України й окупація частини української території. А формула Філіпчука цілком відповідає формулі «мюнхенців» щодо «конфлікту» Чехословаччини та Німеччини у 1938-му. Чи формулі Сталіна-Молотова щодо Німеччини й Польщі у 1939-му. Невже кадровий дипломат цього не знає і не розуміє?
Підемо далі. І в статті, і в інтерв’ю В. Філіпчук жорстко критикує Мінський процес. Критика цілком слушна. Проте чи значить це, що слід замінити його двосторонніми переговорами з Росією? Чи не скажуть західні партнери: «ОК, ви почали самостійно домовлятися, тож продовжуйте; а оскільки Росія самим фактом цих переговорів продемонструвала своє прагнення до миру, то ми за це знімемо з неї частину санкцій»?
«Враховуючи вступ західних сусідів України до ЄС та інтеграцію східних сусідів навколо РФ, Україна має шанс стати загальноєвропейською зоною економічної свободи, гаванню для європейського і російського капіталу, - пише В. Філіпчук. – Як привабити сюди європейський капітал? Низькими податками. Російський – повною економічною свободою. Низькі податки та економічна свобода разом з гарантіями на приватну власність і абсолютним верховенством права уможливлять реалізацію внутрішнього потенціалу зростання і зможуть перетворити Україну на європейський Сінгапур чи надати їй місце, яке нещодавно посідав Кіпр… Все, що потрібно для перетворення цього потенціалу на практику – це максимальна лібералізація, верховенство права, усунення держави від будь-якої участі в економічних процесах, окрім забезпечення антимонопольного законодавства, чесної конкуренції та рівного доступу».
Уявімо, що Росія припинила агресивні дії, відновлено дію «Великої угоди» 1997 року, все добре. Але ж будь-який значний російський капітал, напряму чи по дотичній, контрольований Кремлем і Луб’янкою… Капітал метрополії у постколоніальній державі, одержавши повну економічну свободу, встановить політичний контроль над цією державою, в даному разі – контроль Росії над Україною, якого не було за часів Кучми та Януковича. А на додачу слід враховувати те, що російський бізнес повсюди за кордоном зазвичай є прикриттям агентури ФСБ-СВР й інструментом підкупу політиків, аналітиків і журналістів. Чудові перспективи… Не випадково «інтегрований» з Росією О. Лукашенко так ретельно контролює дії російського капіталу в Білорусі…
Я вже не кажу про те, що «усунення держави від будь-якої участі в економічних процесах» за умов війни чи навіть реальної загрози війни є вирішальним кроком до самоліквідації державної незалежності.
«Насамперед слід чітко визначити, що головним викликом і головним завданням для української зовнішньої політики є врегулювання конфлікту з РФ та відновлення територіальної цілісності і суверенітету у кордонах 1991 року… Потрібно припинити євроатлантичну тріскотню! На нас не чекають в НАТО до врегулювання конфлікту з РФ, а розмови про вступ у ЄС з 15 грудня 2016 року протягом наступних 20 років сприйматимуть в Європі як прояв зовнішньополітичної неадекватності».
Варто нагадати дипломатові Філіпчуку, як президент Валенса сказав недавно обраному президенту Клінтону, зустрічаючи того в аеропорту Варшави в 1993 році: «А ми хочемо вступити до НАТО!». Клінтона аж пересмикнуло – адже тоді всерйоз обговорювали питання про ліквідацію НАТО, про припинення мовлення Радіо «Свобода»/Радіо «Вільна Європа» тощо. Мовляв, холодна війна скінчилася, настав «кінець історії», все чудово… Та яким став кінцевий результат? Клінтон наприкінці свого другого терміну привітав Польщу зі вступом до НАТО… Так, «тріскотня» нам не потрібна. Потрібна щоденна наполеглива політична діяльність. У тому числі – й нагадування лідерам країн ЄС і НАТО про їхні ж ідеали та цінності. А США, скажімо, – про «план Трумена» для Греції й Туреччини наприкінці 1940-х.
Критика Філіпчука влучна: «Немає сенсу вступати у подібну гру, якщо на кордонах з Кримом не буде стояти стотисячна добре озброєна і мотивована армія на чолі з керівником, який без жодного сумніву поведе її в атаку, якщо в певний момент міжнародні гравці зроблять хоч найменший натяк на визнання анексії Криму. Немає сенсу вступати в таку гру, якщо замість побудови щороку по п’ять-сім воєнних кораблів у Миколаєві витрачатимуть бюджетні кошти на "пожежні машини Ляшка". Для будь-якої дипломатичної гри має бути довіра до політичного керівництва, а не насмішки про те, що "він за свою фабрику в Липецьку не лише Крим здасть"… Сподіваємось, що політичне керівництво розуміє усю серйозність викликів, які стоять зараз перед Україною і перед ними особисто».
Але… Ще цитата: «Саме обмін "суверенітет взамін за нейтральність" і може стати основою врегулювання, гарантами якого будуть США і РФ. За подібним принципом Кіссінджер свого часу сконструював Кемп-девідську угоду, така "мова" і пропозиції зрозумілі усім гравцям і точно забезпечать залучення України до переговорів хоч на певний період».
Ґвалт! Але ж Кемп-Девід мав у своїй основі зовсім інший принцип – «мир в обмін на території». Ізраїль повернув Єгипту окупований ним у 1967 році Синайський півострів і визнав «законні права палестинського народу», а Єгипет відмовився від «принципу трьох ні» Ліги арабських країн – не визнавати Ізраїль, не вести з ним переговорів, не встановлювати з ним мир. Досягнута в 1978 році попередня угода, яка лягла в основу підписаного наступного року мирного договору між двома державами, гарантом якої виступали США, була підготовлена не Генрі Кіссінджером, а радником президента США з національної безпеки Збіґневом Бжезинським. Невже ж для кадрового дипломата Філіпчука Бжезинський і Кіссінджер на один штиб?
І взагалі: 20 лютого 2014 року, коли розпочалася операція з анексії Криму (дата ця зафіксована на державній російській медалі), Україна офіційно була позаблоковою нейтральною державою. Допомогло? І Фінляндія 30 листопада 1939 року була нейтральною та позаблоковою. Допомогло? Коли маєш справу з Кремлем, такі речі нічого не гарантують. А повоєнна «нейтральна» Фінляндія (засади відносин якої з Кремлем наполегливо пропонують Україні як зразок деякі західні «друзі»), нагадаю, насправді була союзником СРСР: 6 квітня 1948 року на вимогу Сталіна був підписаний Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між Союзом РСР і Фінляндією…
А у розмові на Радіо «Свобода» Василь Філіпчук кілька разів повторив тезу: «Або війна, або переговори. Все. Немає ніякої альтернативи». Насправді альтернатива існує. Згаданий Філіпчуком Генрі Кіссінджер був одним із ініціаторів мирних переговорів з комуністичним В’єтнамом у січні 1969 – січні 1973 року, які завершилися підписанням Паризької угоди про припинення війни та відновлення миру. Переговори велися в період найжорстокіших і наймасштабніших бойових дій в Індокитаї. Цей приклад має бути добре відомим кожному дипломату та експерту-міжнароднику. І низка антиколоніальних війн ХХ століття супроводжувалася одночасними переговорами про деколонізацію та умови миру з метрополіями…
«Майдан стояв не за війну з Росією. Майдан стояв за свободу, за те, щоб у нас була нормальна, благополучна країна без корупції. Майдан стояв за зміни. І ці зміни можна зробити тільки тоді, коли ми втихомиримо війну на сході нашої країни», - заявив В. Філіпчук на Радіо «Свобода». Так, не за війну. Але проти російської інвазії у всіх її формах, проти проросійського режиму. Не випадково Майдан ще тривав, а Росія вже розпочала агресію у Криму та закинула персонажів із «поребрика» (так називають край дороги у Петербурзі та Пскові) робити «русскую весну» у Харкові, Донецьку, Луганську й Одесі.
Тому сьогодні вся проблема в тому, якою ціною втихомирити війну. Бо ж можна її втихомирити, не зробивши жодного істотного поліпшення стосовно свободи. А можна провести мінімум украй необхідних (і масштабних!) змін навіть під час війни. Наприклад, стосовно успішної боротьби з корупцією, повного реформування судової системи, підвищення відповідальності влади, зрештою (що головне) щодо ліквідації кланово-олігархічної системи. І тут ми знову бачимо «але»: ані у статті, ані в бесіді на радіо Василь Філіпчук жодного разу не вживає термін «олігарх», «олігархія», «олігархічний режим». Але ж Майдан був спрямований проти кланово-олігархічного проросійського режиму. Невже це не варта уваги «дрібниця»?
І нарешті. «Подивіться, от є Молдова. Країна, яка нещодавно була лідером проєвропейських настроїв у країнах Східного партнерства. Там переміг проросійський президент, - наголосив В. Філіпчук. – У нас погіршуються соціальні стандарти, погіршується економіка. Невже ви думаєте, що люди будуть далі підтримувати розмови про європейський вибір?» Знов-таки, це велике лукавство – у Молдові Додон став президентом не стільки тому, що закликав дружити з Росією, скільки тому, що «європейський вибір» осідлали місцеві олігархи та корумповані чиновники, що мало наслідком протестне голосування значної частини виборців. В Україні теж найголовніша причина посилення євроскепсису – не дії нерідко дурнуватого (ніде правди діти) чиновництва Євросоюзу, а нездатність і небажання чинної влади відмовитися від офшорів, від власного збагачення за рахунок зубожіння понад 80% (за даними ООН) населення, від небажання та невміння мобілізувати країну на відсіч ворогові. Невже ж «врегулювання конфлікту з Росією» сприятиме розв’язанню цих наболілих проблем?
Щось сумнівне та хитке підґрунтя у «9 кроків» Василя Філіпчука…
