Білі плями чорних днів
Днями мешканці Чехії вийшли зустрічати американських військових, що прибули захищати східні кордони Північноатлантичного альянсу. Хтось у строкатому й радісному натовпі розвернув саморобний банер зі словами «Ви затрималися на 70 років». Не знаю автора цього напису, але він виявився найточнішим епіграфом до сумного ювілею завершення Другої світової війни. Вперше його відзначатимуть інакше, ніж за останні три десятиліття. У Вашингтоні, Лондоні та Москві 9 травня виявиться датою, що символізує розділення колишнього созництва на сторони, що приймають і відштовхують фашистську ідеологію. Цей розподіл слід було провести відразу ж після уточнення подоби переможців і переможених. Але забарилися, як зазначили чехи.
Поступово, крізь зотлілі шари старої брехні у нас проступають обриси того, що сталося більше 7 десятиліть тому. Два світові агресори СРСР і фашистська Німеччина, напавши на Польщу, зчинили колосальну бійню з перелицюванням кордонів. І обидва заплатили за неї страшну ціну — 35 мільйонів своїх громадян. (Цифра змінюється залежно від статистичних джерел, але не змінює своїх жахливих масштабів). Розпочавши війну із союзниками, Третій Рейх і Радянський Союз закінчили її ворогами. Рідкісний історичний парадокс, про який ми й досі мало знаємо. Москва приватизувала безліч німецьких і радянських архівів, закрила їх на невизначений час і створила міф «Великої Вітчизняної війни», що заступив правду про реальні події драматичного десятиліття з 1939 до 1949 рр.
На жаль, до спотворення дійсності причетне не лише радянське суспільство, але й політичні сили в США та Великій Британії. Офіційна історіографія країн антигітлерівської коаліції представляла Другу світову війну у вигляді епохальної битви добра зі злом, де на одному боці билися чорні демони в есесівській формі, а на іншому — воїни світла з червоними, білими зірками та левами на кокардах. Одні називали ту війну «Великим хрестовим походом», як генерал Дуайт Ейзенхауер, «Місією США з порятунку світу від тиранії», як Білл Клінтон, «Великою визвольною місією СРСР», як Політбюро ЦК КПРС, «Великою Перемогою російського народу», як Йосип Сталін. Всі піднімали рівень власних заслуг у поваленні ворога, всі робили різні акценти на боях і битвах, і всі прославляли пафос спогадів про них до легенд та героїчних саг.
«Участь у війні проти Гітлера залишається непорушним фактом із царини богослов’я ... Критика американської політики двадцятого століття, аналіз її помилок цілковито застраховані участю США у Другій світовій війні. У нашій національній міфології вона залишається символом «хорошої війни», переваги участі в якій явно переважують витрати. Багато питань, справедливо поставлених після війни, залишилися без відповіді». Думка одного з найавторитетніших науковців, фахівця з конфліктології Брюса М. Рассетта, що побачив небезпеку героїзації трагедії замість її вивчення. Що тоді говорити про Радянський Союз, де святині війни надійно заступають військові злочини через чверть століття після зникнення СРСР.
Так складався міжнародний політес для офіційних розмов про Другу світову. Він дисонував із романами письменників, думками істориків та розслідуваннями публіцистів, що намагалися осмислити найбільшу трагедію XX століття. І, читаючи романи Д. Фаулза, В. Бикова, Г. Бьолля, Е. Хемінгвея й багатьох інших авторів, ми розуміли, що зрада, лицемірство і підлість проявилися на тій війні з тією самою виразністю, що й героїзм. А головне, перемога над фашизмом, розподілена між учасниками коаліції в Ялті, не така вже й перемога. Адже потрясіння Європи й світу почалося із захоплення Польщі Гітлером і Сталіним. А закінчилося тим, що один з агресорів забрав частку Гітлера собі, й Польща на довгі десятиліття втратила незалежність.
Один із військових теоретиків Другої світової війни британський історик сер Безіл Ліддел Гарт, той самий, що назвав радянську стратегію фронтальних атак — причиною безглуздих жертв, написав, що Західні союзники вступили у війну з двома цілями: виконати свою обіцянку, зберегти незалежність Польщі й забезпечити свою власну безпеку, усунувши потенційну загрозу. В результаті, не було досягнуто ні одне, ні друге. «Після шести років війни США і Велика Британія були вимушені погодитися на домінування Росії й відмовитися від обіцянок полякам, які билися на їхньому боці».
Звичайно ж ні США, ні Великій Британії, тим паче СРСР, не хотілося перегортати ганебні сторінки війни. Простіше було замінити їх літописом спільної боротьби із фашизмом. Тому Мюнхенський розділ Чехословаччини залишився лише на совісті Гітлера й Муссоліні, радість Перемоги заступила зраду Польщі, злочини СРСР, включаючи напад на Фінляндію й захоплення величезних територій східної Європи, випали з контексту процесу в Нюрбергу. Так само, як випали з нього окупація Ірану радянськими і британськими військами для захисту власності нафтових компаній, операція «Стредфорт» з нападу Франції та Англії на нейтральну Норвегію. Використання Францією та СРСР примусової праці сотень тисяч німецьких військовополонених. Депортація 10 мільйонів німців з країн східної Європи і кримських татар, чеченців у Радянському Союзі. Атомне бомбардування мирних міст Японії... Блокада Берліна радянськими військами 1948 року, з якою і розпочалася холодна війна, або продовжилася Друга світова в нових формах?
Озираючись на ті події із сьогоднішніх висот знань і досвіду, ми бачимо одну спільну закономірність. Коли в політиці зникають принципи й мораль, війни стають перманентними. СРСР розпочав Другу світову війну союзником фашистської Німеччини, потім став воювати з Німеччиною в коаліції з Великою Британією та США, й закінчив гарячу фазу цієї війни, вступивши в конфронтацію з новими союзниками. Іншими словами, Радянський Союз був завжди послідовний і не змінював свою агресивну загарбницьку позицію, вступаючи до будь-яких альянсів і змови. А ось Захід лавірував і жертвував демократією заради територіальних і політичних надбань. Щоправда, потім доводилося оплачувати ці надбання за потрійною ціною. У цьому впевнені багато очевидців й учасники війни. Легендарний льотчик, дослідник, герой романів і детективних історій, незалежно мислячий Чарльз А. Ліндберг (погортайте на дозвіллі розповіді про нього для переконання в красі щирості) наприкінці 1960-х років написав вражаючі рядки: «Ми виграли війну у військовому сенсі, але в ширшому втратили цінності й престиж західної цивілізації. Нас менше поважають і менше довіряють нам свою безпеку. Щоб перемогти Німеччину і Японію ми підтримали ще більші загрози, що виходять від Росії та Китаю, які очевидні в епоху ядерної зброї. Польщу не було врятовано ... Велика частина нашої західної культури зазнала руйнувань. Ми втратили генетичну спадковість, що відбулося в результаті втрати зв’язків поколінь й багатьох мільйонів життів...»
Тривалий час фрази на кшталт цієї не викликали емоційний резонанс у душах сучасників. Всім здавалося, що світ розвивається, відходячи від фашисткою ідеології у бік світлого майбутнього, де захоплення територій, відмінності етносів і ментальності вже не мають сенсу. Але все виявилося не так. Спочатку в Україні, а тепер й у всій Східній Європі люди розуміють, що війна, що формально закінчилася 1945 року, насправді, триває. З двох винуватців тієї трагедії один вижив і продовжує займатися підкоренням континенту, як і планував 1939-го.
Хай у Росії продовжують жити за підручниками ВКПБ і вірити, що 1940 року країна «Совєтов» захоплювала чужі території в ім’я боротьби із фашизмом. Через 75 років старий прийом повторюють ідейні й реальні онуки Молотова— Ріббентропа. Цікаво, що скажуть про це наші лідери, коли в травні розпочнуться сезонні спогади про білі плями історії, перев’язані стрічками й розфарбовані салютами?
