Бюрократичний запал і реалії війни
В “Рамштайні” українські чиновники прозріли: переходимо на західні калібри і техніку, що відповідає стандартам НАТО!
Виходить, що всі попередні восьмирічні розмови про перехід на стандарти Альянсу, в т.ч. калібри озброєння були системною брехнею?
Чи сумісні нові гучні заяви з тим, що персонажі, які блокували випробування САУ «Богдана» натівського калібру 155 мм, досі просиджують камуфльовані штани в кабінетах міністерства оборони? Вони ж після успішного завершення заводських випробувань і року неодноразових звернень компанії-виробника так і не узгодили програму наступних – відомчих випробувань 155 мм снарядів українського виробництва. Партія таких снарядів, виготовлених для випробувань, залишилася на складі споряджувального підприємства.
Стратегічне планування ніколи не було сильною стороною Міноборони України. Оборонні закупівлі – неважливо під якою назвою та за яким законом вони велися – завжди залишалися сумішшю корупції та волюнтаризму.
Саме тому армія зустріла війну без снарядів для найбільш далекобійних артилерійських систем, на бронеавтобусах замість українських високомобільних платформ для розрахунків ПТРК та ПЗРК, з обрізками імпортних водопровідних труб замість нових українських мінометів, в т.ч. натівських калібрів, випробування яких методично блокувалося особисто керівником «збройового блоку» МОУ.
Ось і зараз у «рамштайнівському запалі» бюрократи вирішили, що через «перехід на натовські калібри» вже не закуповуватимуть снаряди «радянських калібрів» для наймасовіших артилерійських систем, які перебувають на озброєнні ЗСУ.
Тобто в основу планування закупівель боєприпасів покладено не потребу армії, засновану на аналізі залишкового ресурсу кожного наявного ствола та оцінці його ремонтопридатності з технічного та економічного аспектів, а примітивний, але дуже задерикуваний волюнтаризм.
Війна – у всіх відношеннях штука дорога. Але чомусь приклад німців, які до останнього зберігали радянські ПЗРК Стріла-2М, що дісталися від армії НДР, українських чиновників нічому не вчить.
Звичайно, для нас критично важливе отримання озброєння та боєприпасів від західних партнерів. Без важкого озброєння – танків, далекобійної, зокрема самохідної артилерії – розраховувати на перелом у війні та повне звільнення всіх окупованих українських територій не доводиться. Проте та кількість стволів, яка нам вже передана та обіцяна, дуже далека від потреби армії та реалій цієї війни.
І ще про одне. Кожен день бойових дій має по гарячих слідах аналізуватися як з точки зору стратегії та тактики ворога та ефективності наших власних дій, так і з точки зору ефективності тієї чи іншої системи озброєння та військової техніки. Це дозволить у майбутньому якісно змінити систему підготовки професійних військовослужбовців і, зрештою, сформувати досі абсолютно відсутню воєнно-технічну політику.
Впевнений, що наші західні партнери наразі саме цим займаються. Країни Альянсу очевидно робитимуть висновки і коригуватимуть як свої доктрини, так і свою воєнно-технічну політику. Вважаю, що серед тих небагатьох розробок українських державних та приватних підприємств ОПК, яким вдалося пробитися через частокіл корупції та заскорузлого совкового ідіотизму, знайдуться зразки, які довели свою ефективність на полі бою і гідні закупівлі країнами НАТО після нашої перемоги.
Андрій Сенченко
