Червоний день календаря
Цього року з небувалою помпою в Москві відзначили річницю 7 листопада. На Червоній площі пройшов військовий парад, показаний у прямому ефірі одним із федеральних каналів. Сама тема цього параду відображає святенництво й лицемірство путінського режиму, його прагнення не договорювати до кінця навіть власні програмні ідеологічні установки. Адже офіційно парад проводиться зовсім не на відзначення 98-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, а на честь військового параду на Червоній площі, який відбувся 7 листопада 1941 року, в розпал битви за Москву.
Щоправда, в той час німецький наступ на Москву, на радянську столицю майже повсюдно зупинився через бездоріжжя. Лише на півдні тривали запеклі бої в районі Тули. І сам парад жодної суттєвої ролі у перемозі Червоної Армії під Москвою не відіграв. Проте саме цей парад зробили офіційної пам’ятною датою, щоб в річницю Жовтневої революції можна було офіційно проводити паради та демонстрації під червоним прапором, який теж й досі зберігає офіційний статус — як «прапор Перемоги». Все це робиться для того, щоб зберегти у свідомості росіян радянські цінності. Навіть патріарх Кирило оскоромився, заявивши, що в радянський час, крім репресій, було й багато хорошого. У нацистській Німеччині, пригадується, теж були чудові автобани й не було безробіття.
Цього року особлива увага до дня 7 листопада, що ознаменувався масштабним парадом, обумовлено декількома факторами. 2015 — це рік 70-річчя Великої Перемоги, якою вона була в радянській і залишилася в новітній російській міфології, тому річниці параду
41-го року приділено особливу увагу. Сучасний український конфлікт теж мав свій вплив. Москва наочно демонструє і Україні, й іншим пострадянським державам, які забороняють радянську символіку, що вона цю символіку шанує і плекає й буде відстоювати право російськомовних, тобто по суті радянських, меншин в сусідніх країнах виступати під червоними прапорами і з радянською символікою та гаслами . Тим паче, що саме ці цінності стали основними в реалізації проекту «Новоросія» і в роздмухуванні вогню заколоту на Донбасі.
Однак повернення до радянських цінностей у путінській Росії відбувається дещо сором’язливо і, як це не дивно, з озиранням на світову та російську громадську думку. 7 листопада невипадково зроблено святом, безпосередньо пов’язаним із Великою Вітчизняною війною. Перемогою 1945 року хочуть покрити і революцію
1917 року, і пам’ять про радянські репресії, що особливо бурхливим цвітом розквітли в роки громадянської війни й у сталінські часи, про які доводиться публічно говорити навіть високопоставленим офіційним особам. Путін хотів би включити до російської національної (але тільки за формою, а по суті — імперської) пам’яті все, що пов’язане з величчю російської та радянської державності, з максимальним територіальним розширенням Російської та радянської імперій.
Однак тут виникає одне протиріччя, котре важко розв’язати. Ті, хто ностальгує за Російською імперією, стверджують, що монархія до 1914 року цілком успішно розвивалася й модернізувалася, і якби не лиходії-ліберали в лютому 1917 року і лиходії-більшовики в жовтні 1917 року (а також євреї, масони, англійці, німці тощо), то сьогодні російський цар — православний государ був би найсильнішим правителем у світі. Але це категорично не влаштовує комуністів й інших прихильників радянського, які вважають, що Жовтнева революція 1917 року була найважливішою позитивною подією історії Росії, та й усього людства. Всіх імперіалістів, і радянських, і монархічних, об’єднує тільки День Перемоги 9 травня 1945 року. А зараз і 7 листопада намагаються легалізувати, пов’язавши його з війною.
Цього року, що примітно, влада вперше повністю взяла під свій контроль свято 4 листопада — День народної єдності. Раніше цього дня проходили численні демонстрації й ходи чорносотенно-ксенофобських націоналістів. Цього року вперше таких практично не спостерігалося. І це відбулося багато в чому тому, що основна частина активних прихильників «русского мира» — не менше 20 тисяч, а то й усі 30 тисяч осіб склали свої буйні голови у війні на Донбасі.
Тепер у День народної єдності можна бачити лише прилизані офіційні демонстрації цілком радянського зразка, які пожвавлюють хіба що люди-ведмеді з дитячих свят. 4 листопада так і не стало народним святом, а державі так і не вдалося вибудувати струнку й несуперечливу національну міфологію. І потенційно між радянськими та монархічними патріотами можливий розкол, особливо в разі загострення внутрішнього становища.
Відмінності між ними помітні навіть на прикладі короткої історії мерзенних «ДНР» та «ЛНР». Якщо в першій на початковій стадії, у часи Стрєлкова-Гіркіна, переважала білогвардійсько-монархічна романтика, принаймні серед російських добровольців, то в другій «совок» виступав у всій своїй красі. І в Росії конфлікт «совка» та «білих» може в перспективі створити для влади певні проблеми, хоча його значення не варто перебільшувати.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
