Чому я не вірю в зраду Уряду України
Україна і родина - ці два слова ніколи не були для мене пустим звуком. Рівнозначні за значенням та ідейним наповненням. І неменше. Цього свідомо вчила моя мама, а несвідомо - всі рідні, друзі та просто люди на моєму шляху. Та особливо чітко це зрозуміла в цей час «майданового дежавю».
Зараз я – у відпустці. Поправляю здоров’я на Львівщині в санаторії. Але моя перша реакція на звістку про відкат назад від європейського вибору - приєднатися до зраджених, але вірних своїм принципам співвітчизників на львівському острівку свободи біля пам’ятника Шевченку. Так і зробила.
Хоч я і не прихильник революцій емоцій. Великі зміни - це результат поступового духовного дорослішання нації та кожного її представника. Доки переважна більшість суспільства мовчить, значення цих зусиль лишиться неоціненим. І особливо прикро, що нашим наболілим вдруге хоче скористатися чергова порція політиків-недоучок, засліплених неочікуваним фартом для формуваня своїх політичних девідендів. Ось звідки баянні заклики «Вперед на барикади!», «Ми кращі, аніж інші», «Бандитам - тюрми». Тож в мене єдине прохання до захисників євроідеї: не даймо себе обдурити, дивімося дальше, глибше, аби розгледіти вовків в овечій шкурі! Це - перше.
А друге, я не вірю в зраду України. Сьогодні лунає шквал критики на адресу українського уряду, який на 180 градусів розвернув український корабель. Звичайно, критика виправдана. Я також за покарання підлої зради ідейних ідеалів та інтересів нації; за євроінтеграцію і шлях до рівних правил гри для бізнесу; гарантії віросповідання і волевиявлення кожному; підтримую, що не можна, виправдовуючись помилками попередників, прикривати свої стратегічні промахи. Але чи був це в даному випадку випадковий промах? Чи дійсно уряд хотів осоромитися на весь світ та власноручно вирити собі могилу і заспівати «Амінь!»? Адже інакше це не назвеш. Прокричати спочатку на всі 4 сторони світу, що ми йдемо в Європу, назначити дату «весілля», а тут раптом – «Я не я, корова не моя»! Аж надто це вибивається з загального контексту. І навіть, якщо врахувати білий кадр останньої зустрічі Януковича та Путіна.
Я не вірю в блискавичну перемогу Кремля, який в першому ж раунді поклав на лопатки Україну. То що ж це тоді?
Як твердять джерела «Дня», знайомі з переговорним процесом і особливостями нинішньої президентської кухні, різкий крок Януковича - це не круте піке на реальну зміну курсу, а гра з ЄС «у кого міцніші нерви». «Така жорстка позиція української сторони направлена на те, аби схилити МВФ до позитивного рішення МВФ з виділення безпрецедентного по сумі та умовах кредиту нашій країні», - розповідає один з співрозмовників. За його словами, іти чи ні в ЄС вирішуватиметься в останні хвилини перед Вільнюсом, куди український Президент, скоріше за все, поїде. Це точно станеться, якщо глава держави отримає чіткі гарантії такого розвитку подій. І очікування гарантій в фінансової страховки для української економіки – це не забаганка, а об’єктивний і необхідний фактор.
Адже, як твердить інший співрозмовник «Дня» в Кабміні, МВФівський кредит сьогодні архіважливий і невідворотна альтернатива обіцяним 16 мільярдним російським позикам. В іншому випадку – нам не позаздриш. Адже сьогодні, за його словами, в Кабміні цілком реально розглядали сценарій продажу п’яти найбільших державних підприємств за умови відсутності надійної фінансової страховки для економіки.
Якорем фінансової безпеки для України в цій ситуації можуть стати США. Їм цілком під силу переконати ЄС та МВФ виділити рятівний кредит. Вигода для американців більше аніж очевидна: на тлі охолодження стосунків з Росією дуже важливо не допустити посилення позицій Білокам’яної за рахунок України! Втім, якщо я помиляюся, і Кремль таки знайшов інші аргументи, аби остаточно схвалити офіційний Київ на свій бік, у відповідь було б логічно очікувати негласних санкцій, таких як арешт рахунків окремих бізнесменів, близьких до проросійської влади.
Я не вірю в зраду інтересів України! І не тому, що зазомбувалась святістю української влади. Я не вірю, бо зради немає в серцях людей, які все більше починають відчувати, чия правда ближча нашій історичній ментальності. І «майданне дежавю» прискорить вихід з глибокого сну нації, а разом з ним зникне і пауза.
