Чому закордон нам не допоможе
Є кілька, здавалося б, окремих, не пов’язаних між собою подій на зовнішньополітичних теренах нашої держави. Проте, якщо добре розібратись, зв’язок насправді тут наявний — і якраз оцей причинно-наслідковий «ланцюжок» гранично чітко демонструє неупередженому і незаангажованому аналітику, що насправді відбувається «на лінії відносин» Україна — Європа.
Зосередимось насамперед на Німеччині, бо йдеться про «мотор європейської інтеграції», найпотужнішу країну Старого світу і, якщо вірити офіційній українській владі, опору антикремлівської коаліції та санкційної політики. Отож:
1. Попри численні запевнення німецьких високопосадовців (включно канцлером Ангелою Меркель) у тому, що проект «Північний потік-2» є суто економічним, а не політичним за своїм змістом, і не має завдавати шкоди інтересам України, — цей проект уже перейшов у стадію практичної реалізації. «Нічого особливого або політичного — тільки бізнес!». І це всупереч неодноразовим заявам Петра Порошенка про те, що «Північний потік» руйнує Європу і різко збільшує ризик «великої війни» Путіна в Україні. Отож, Берлін та Москва домовились на основі спільних економічних інтересів (а як щодо «європейських цінностей», втіленням яких є Німеччина — ядро «цивілізованого світу»?).
2. За підсумками перемовин Путіна і Меркель у Сочі сторони погодилися з тим, що в складі миротворчих сил ООН не повинні бути війська країн НАТО. Альтернатива: солдати Швеції, Вірменії, Фінляндії, Азербайджану... NO COMMENTS.
3. Канцлер Меркель «розділила стурбованість» Путіна щодо затримання керівника агентства «РИА Новости-Украина» Вишинського, звинуваченого в державній зраді (кремлівський цар подав це як «наступ на свободу слова», в тому ж дусі висловилися й «Репортери без кордонів»). Глава уряду ФРН пообіцяла порушити це питання на зустрічі з Президентом України... Окреме питання — як сталося, що на п’ятому році війни (!) в Києві діє український філіал пропагандистського кисельовського агентства «Россия сегодня» (колишнє «РИА Новости»)?!
4. І «вишенька на торті» — безумовно, публікація 13-ти впливових німецьких журналістів у найпопулярнішому ілюстрованому тижневику ФРН — «Шпігель». Суть їхнього відкритого листа: Путін відчуває себе «оточеним», тому діє саме так агресивно, як він діє. Потрібен активний діалог з ним. А, на думку журналістів, «випадок України показує, що Захід безуспішно (! — І. С.) обстоює свої принципи й водночас не може захистити себе від позбавленої сумнівів Росії. Берліну потрібна «реальполітік» щодо Москви. Путін хоче, щоб Захід прийняв той факт, що Москва розглядає колишні країни СРСР — за винятком країн Балтії — як свою сферу впливу. Німеччина, звичайно, не може офіційно визнати таку постановку питання, але розумним кроком було б поставитись до цієї справи уважніше». Дякуємо за щирість...
Що тут можна сказати? Наш особливий стратегічний партнер — Берлін дуже чітко продемонстрував наявність дволикості й фальшивості у своїх діях. Показово, що принципові для України питання вирішуються без нас — безпосередньо з Москвою. І це — з мовчазної згоди вищого політичного керівництва держави, Президента передусім. А втім, Німеччина, як завжди, робить кроки, виходячи з власних прагматичних інтересів.
А як реагувати нам? Пам’ятати, що ніхто, крім нас, не захищатиме наших національних інтересів, незалежність, територіальну цілісність, долати корупцію, яка душить державу. І не бути наївними щодо начебто цілковитого успіху «політики санкцій» (скільки західних компаній, німецьких зокрема, брали активну участь у будівництві путінського «Кримського» мосту в обхід санкцій? І що?). Не бути наївними, не вірити на 100% остапо-бендерівським обіцянкам «Закордон нам допоможе». Дивитись у вічі жорсткій правді. Тоді переможемо!
І треба ще дуже добре знати минуле, зокрема історію ХХ століття. По-перше, чинник німецької військової присутності в Україні 1918 року дуже сильно в’язав по руках і ногах Павла Скоропадського, як мінімум, суттєво гальмуючи проведення намічених тоді реформ. І такі керівні німецькі діячі, як барон Мумм, генерал Грьонер, фельдмаршал Ейхгорн, відверто казали: Україна нам потрібна як джерело постачання до Рейху сільськогосподарської продукції, збіжжя — і лише в цих рамках ми визнаємо її незалежність. Потім ці ж люди, домігшись звільнення Петлюри, стали використовувати його в політичних іграх проти Гетьмана. Так, минуло 100 років, але чи всі політики в Берліні вийшли за межі сприйняття України лише як «сировинної бази» Східної Європи?
Якщо ж додати до цього ще важливіший чинник — комплекс «історичної провини» Німеччини перед Росією за Другу світову (не перед Україною!), то побачимо, наскільки складною є проблема. Отож, ми маємо пам’ятати — і в ХХІ столітті шанують тих, хто шанує свою країну та свої інтереси. Без інфантильних ілюзій.
