Де він, «план Маршалла» для України?
Ті з читачів «Дня», кому, як то кажуть, «за тридцять із гаком», пам’ятають мабуть, що на початку 1994 року ЦРУ США представило аналітичну доповідь, у якій, зокрема, йшлося про майже неминучий розкол України на дві держави, більше того – про можливу втрату української державності як такої. Все у тій доповіді було на місці: статистичні та соціологічні дані, думки експертів, наукова аргументація висновків… От тільки нічого схожого на той прогноз не сталося. Тож, виходить, іноді не тільки багаті плачуть, а й високооплачувані аналітики потрапляють пальцем у небо.
Після того багато було песимістичних, а часом навіть катастрофічних прогнозів західних експертів щодо майбутнього України. Проте, попри всі труднощі та трагічні події, найгіршого не сталося. Це не означає, що на розмисли зарубіжних аналітиків не треба зважати; просто потрібно розуміти, що вони – не боги й не святі, а водночас жити слід передовсім власним розумом, бо ніхто краще за нас самих не знає нашої ситуації…
Ці сюжети згадалися у зв’язку з публікацією минулого тижня звіту знаного американського розвідувально-аналітичного агентства Stratfor. У ньому йдеться про перспективи й небезпеки України, пов’язані з формуванням нового уряду. Головний висновок звіту такий: тепер, коли Яценюк вже не є об’єктом громадського невдоволення, в будь-якому провалі будуть звинувачувати безпосередньо Петра Порошенко і його блок; відсутність успіхів у політичних реформах й економіці призведе до послаблення позицій Порошенка і Гройсмана, а це може потягнути за собою дочасні парламентські вибори. «Такий розвиток подій не лише поставить під питання пакет допомоги від МВФ і вже проведені реформи, але і буде загрожувати загальному прозахідного напрямку, обраному Україною кілька років тому. Схожа ситуація склалася після Помаранчевої революції 2004 року, коли після широкої громадської підтримки радикальних прозахідних реформ в Україні швидко настало розчарування, що в кінцевому рахунку призвело до обрання президентом Януковича, - йдеться у звіті. – …Врешті-решт, саме економічні, політичні та військові цілі нового уряду протягом найближчих місяців визначать подальше майбутнє країни».
Іншими словами, попри небажання українців схилитися перед Росією та повернутися до статусу сателітів Кремля, як це було за Януковича, у разі провалу політики нового Кабміну Українська держава може тим чи іншим чином відмовитися від свого прозахідного вектору розвитку.
Що ж, аналітики Stratfor багато що визначають вірно, і головне в цьому звіті те, що передусім діяльність нового уряду впродовж наступних місяців визначить ситуацію. Вірним є й те, що залишається чинною небезпека відмови України від прозахідного курсу. Тільки от причини такої небезпеки – навіть головні – названі далеко не всі.
Адже, крім неефективної політики уряду, суспільне розчарування в русі по західному вектору можуть спричинити й певні нюанси політики Заходу щодо України. Не таємниця, що серед освіченої української спільноти домінує зневага до тих західних лідерів, які не наважуються назвати речі своїми іменами та йменують російську війну проти Української держави «конфліктом в Україні» чи «конфліктом на сході України». Ну, а на тих, хто наполягає на внесенні до Конституції України змін щодо «особливого статусу Донбасу» та «повного виконання Мінських угод» – в тому числі амністування тисяч терористів і легалізації десятків тисяч бойовиків у якості «народної міліції» - багато хто з українців дивиться як на небезпечних диваків.
А економічна допомога з боку МВФ? Поки що вона де-факто як одну з головних складових мала надання кредитів в обмін на посилення грабунку основної маси українців для забезпечення зростання статків «енергетичних баронів». Ідеться про тарифи на електрику, газ, тепло, які формуються непрозоро та в інтересах олігархічних монополій. Ось і результат: за даними ООН, в Україні вже понад 80% населення «знизу» за межею бідності, маючи змогу витрачати на одного члена сім’ї за добу менше 5 доларів. Зрозуміло, що без кардинальних реформ і тяжкої праці подолати цю бідність неможливо, бо відсутнє підґрунтя для зростання соціальних стандартів, - але людям треба якось дожити до покращення ситуації, а на це потрібно кілька років. Ясна річ, з реальними реформами минулий уряд зволікав, більше дбаючи про інтереси олігархів, ніж про потреби пересічних громадян. Разом із тим нічого схожого на «план Маршалла» для повоєнної Європи чи «доктрину Трумена» кінця 1940-х для Греції та Туреччини Захід українцям не запропонував і, схоже, навряд чи запропонує. Чи не стає це однією з причин зростання соціальної апатії?
Усе більше частина українського суспільства сьогодні схиляється до того, що відбити російську агресію можна лише спираючись на власні сили, а сподівання на Захід, просякнутий російською агентурою й очолюваний дрібними політиканами, слід відкинути. Ймовірно, такі настрої невірні, проте вони існують, і далеко не серед найгірших верств українців. Бо ж у будь-якій розмові – чи то в експертному середовищі, чи то у середовищі представників малого бізнесу – обов’язково виникає ціла низка каверзних запитань, як-от: де суто оборонна протитанкова та протилітакова зброя, про надання якої України розмови точаться вже два роки? чому скорочення бюджетних витрат іде за рахунок руйнації освіти, науки та медицини? як поєднується з ринковими реформами значне зростання числа українців, що напряму залежать від урядової ласки, від потрібних їм субсидій? – і таке інше…
Я вже не кажу про те, що відзначають всі: зобов’язання Сполучених Штатів і Великої Британії перед Україною, взяті ними за відомим Будапештським меморандумом, не виконані. Так, пряма воєнна допомога з боку цих держав-гарантів проти російської агресії могла мати наслідком застосування «кремлівськими чекістами» ядерної зброї, і не тільки проти України, але ж існує сила-силенна інших інструментів об’ємної та багатопланової допомоги. Де вона? Мізерні, у порівнянні з Грецією, кредити? Часткові та непослідовні санкції проти Росії? Надання лише нелетального армійського оснащення?
Сказане не означає, що, мовляв, «Захід поганий». Ідеться лише про те, що західні аналітики, досліджуючи українську ситуацію, мали б звертати значно більшу увагу на ті чинники, які не залежать чи мало залежать від самих українців, що б вони не робили, та на той позитивний досвід, який отримали США, допомігши у другій половині 1940-х низці європейських країн нейтралізувати експансію Кремля. А ще – про те, що на Заході мали би більше вірити в Україну, яка не раз уже засвідчила свою здатність витримувати найтяжчі випробування. Зрештою, статус України як частини західного світу вигідний не лише українцям, а й самому Заходові.