Десять ознак Незалежності
День Незалежності.
Не хочеться сумних ревізій, не хочеться розпачу й нагнітань.
Що таке День Незалежності, наприклад, у США? Це відзначення свободи від країни, яка вважала себе сюзереном. 1776 р. відбулось від'єднання британських колоній від Великої Британії. 13 учорашніх політичних “рабів” здобули право бути незалежною країною. Томас Джефферсон і Джон Адамс підписали декларацію, яка підсумувала досягнення Американської революції.
Наша Незалежність була досягнута в результаті домовленостей людей, які, як мені здається, не мислили в категоріях Незалежності. Вони могли припустити розрив, але не знали, як вибудувати нову систему і що, зрештою, означає “жити по-новому”? Як це — жити в незалежній країні? Лише минулого тижня Україна звітувала, що останній пам'ятник Лєніна зруйновано. Але ж усі ці двадцять п'ять років фактично лєніни були з нами…
І ось 2017 рік — 26 років Незалежності.
Свято, яке відбувається в умовах війни. А чому ж виникла війна?
Чи не тому, що та Незалежність була більше умовною, ідеалістичною, вона нічого не мала спільного з тим, що в 1776 році пережили Сполучені Штати Америки? І досі український світ перебував у величезному силовому полі Кремля: ЗМІ, бізнес, політика... Слухали російські пісні, орієнтувались на те, а як там у Москві, платили за газ Росії... Значний сегмент української індустрії був у російських руках, а отже, й країна була в російському силовому полі. Чи це незалежність тринадцяти британських колоній від Великої Британії? Чи щось подібне могло бути в 1776 році? Навряд.
А у нас могло.
Що ж змінилось в Україні останнім часом? З чим ми підходимо до 24 серпня?
“Никогда мы не будем братьями”. Це перший ключовий меседж. Може, колись щось і зміниться, але для цього має пройти чимало часу. Політична система в Кремлі має змінитись на 100%. Кремль має перепросити в України за тисячі убивств, які на руках теперішнього диктатора і його команди генералів-убивць. Тож дружба з Росією залишається проектом далекого майбутнього. Українці подивились на Росію зовсім інакше, і навіть ті, хто вчора ставились лояльно до цієї монструозної газово-нафтової неоімперії, що ховає в осерді неонацизм, шовінізм і імперську зверхність, змінили свою думку. Росія має пройти етап переформатування, але вже ніколи Україна не буде її колонією, васалом і жертвою.
Україна як серце Європи. Україна обрала шлях партнерства з ЄС і США. Відмовившись від рабства з Кремлем, наша країна обрала іншу стратегію розвитку: пам'ятаючи, що ми представники того політичного світу, який існував задовго до Московського князівства, а отже, й сьогодні може обійтись без Кремля.
Декомунізація свідомості. Комунізація простору, в якому ми будуємо український світ, була реалізована не лише у формі лєнінських пам'ятників. Комунізація — це, зокрема, і традиція переглядів кожного нового року “Іронії долі”, захоплення спільним радянським минулим... Справді, в радянському кіно (а також інших видах мистецтва) чимало цікавого, вартісного, справжнього. Але допоки у наших головах відбуватиметься ритуал, допоки ми відчуватимемо потребу в такому ритуалі, коли ми маємо бодай раз на рік дивитися фільм із примарного минулого, за яким було сховано катастрофу, ми ніколи не звільнимось. І нехай “Три мушкетери” знімали в Україні, але якщо тодішні актори, яких ми щиро любили, сьогодні висловлюються проти твоєї країни, ти не можеш не чинити їм опору. Якщо ці актори поплюжать тебе, твою ідентичність, твій вибір, це означає, що вони ставляться до мене як до раба, яким можна керувати і якому можна щось нав'язувати. Відмова від культурного контенту, який містить зв'язки з колоніально-тоталітарним минулим, — важливий чинник справжньої Незалежності. І сьогодні ми маємо чимало таких прикладів як на персональному рівні, так і на рівні держави. Важливо, щоб кожний громадянин відчував цю потребу як природну.
За Незалежність потрібно боротись. Це змагання може відбуватись щодня. Сьогодні відбувається відверта війна, на якій гинуть українські вояки. За Незалежність сплачено кров'ю. Якщо в 1991 р. крові не було, то сьогодні ситуація докорінно змінилась.
Російська культура не синонім “культури світової”. Російські твори літератури можна читати в чудових українських перекладах, російські фільми потребують української озвучки... Український книжковий ринок нічим не поступається російському, у нас достатньо якісного контенту, який потрібно підтримувати, в який варто вкладати кошти і під який шукати інвесторів. Потрібно вивчати інші іноземні мови, щоб мати доступ до огрому літератури, написаної іншими мовами. Російська мова більше не може забезпечити потреб освіченої та культурної особистості. Зацикленість на російських продуктах — ознака колоніального мислення, яке погано корелює з ідеєю Незалежності.
Поважаємо одне одного. В Україні відбувається не просто війна зі смертями героїв, а й інформаційна війна, в якій використовують технології гібридної війни. Сьогодні ми стали більш виваженими і, здається, в нас сформувався сегмент молоді, яка не ведеться на такі гібридні “вкиди-дистрактори”. Ми дедалі більше прагнемо дотримуватись британського принципу балансу, коли слово потрібно надавати різним представникам різних суспільних груп. Потрібно проводити дискусії виважено, аргументовано, а не в запалі й на емоціях. Можна не приймати позиції, можна висловлювати своє обурення, але робити це у правовому полі й гідно. У нас починає з'являтися шляхетність у медіапросторі. Соціальні мережі з відкритими акаунтами користувачів змінили епоху ботів і безіменних дописувачів, які писали у коментарях на різних сайтах те, що тільки розпалювало ворожнечу. Покоління “ботів” ще не відійшло, але принаймні сформувалось поколіня людей, здатних мислити адекватно, зважуючи аргументи й вислуховуючи різні точки зору.
Поважаймо “Іншого”! Ми формуємо нову гуманітарну політику, нову освітню політику, у якій “Інший” більше не є відкинутим на маргінес суб'єктом, “Інший” не маргінал, а важливий голос у тілі країни. І потрібно з повагою ставитись до літніх людей, дітей, жінок, людей із певними хворобами... Навіть актуалізація фемінітивів у мовленні — чинник зміни мислення.
Ми пишаємось своїм. Уміємо радіти зі здобутків наших спортсменів і спортсменок. Ми маємо своїх боксерів, атлетів, гімнастів. І ми радіємо кожному успіху наших зірок, які популяризують українську ідентичність. Ми маємо День вишиванки, коли не боїмося шпацирувати містами й містечками в українських сорочках, які пасують до джинсів чи іншого стильного одягу. Зрештою, вишиванка — не архаїка, а стильна річ, яка виявляє нашу етнічну сутність.
Вимагаймо гарного сервісу. В радянський час годі було сподіватися на індивідуальний підхід. У свідомості громадян панував масовізм, який призвів до остраху бути не таким, як інші. Культ “стиляг” був засуджений офіційно і будь-хто, хто не такий у поведінці, одягу, смаках..., вважався “небезпечним”. Сьогодні ми хочемо їздити у потягах, де є кондиціонери, їздити у швидкісних хюндаях, вимагати належного медичного сервісу. Ми більше не мовчимо про образи з боку працівників техперсоналу лікарень чи заправок, пишемо про те, хто і де відмовився спілкуватися українською мовою на наше замовлення, хто надав неякісні послуги й відмовився виправляти їх. Ми нарешті хочемо жити в комфортному світі, який коштує грошей, але який створює наше життя яскравим. Розумію, що в умовах війни складно говорити про особливий комфорт, коли твої співгромадяни гинуть поруч. Принаймні взято курс на розбудову системи родинних лікарів тощо.
Говорити правду. Ми перестали боятися говорити про поразки, про маленькі чи більші невдачі й біль. У радянський час було неприйнято висловлювати думку про те, що у нас щось не так. А з цього бажання приховати проблему породжуються травми, які загалом витворюють патологічне суспільство, у якому панує фальш, брехня. Ми ж поступово вчимося не брехати, поступово готові розповідати про знущання над нами з боку чоловіків, батьків, установ, говорити про те, що завдає болю й принижує. Звичайно, ще далеко не все досконало в цьому аспекті, але вже чимало людей готові розповісти в сомережах про ті знущання, які їм довелось пережити через дискримінацію, через вік, стать, ґендер. І їхній досвід важливий для інших. Україна стає країною, де суспільство захищає індивіда від будь-якої форми дискримінації.
Звичайно, цей декалог позитивних змін, які б мені хотілося озвучити, аж ніяк не дає підстав для оптимізму, як і для того, щоб сказати, що ми живемо в Українській Незалежній Державі. Але й супротивного сказати не можна.
У нас і досі чимало проблем із формуванням політичного простору державного управління, досі політичні діячі не відчувають готовності чинити опір формам колоніалізму і несправедливості стовно громадян. Важливо начитися казати “ні” і західним партнерам, коли йдеться про пропозиції, що не йдуть на користь нам.
Не все в нашій країні можна виміряти за допомогою критеріїв комерційної успішності. Є деякі сегменти, які потребують державної підтримки й апріорі не можуть бути продуктом масового вжитку, який приносить прибуток. Зокрема, в гуманітарній царині.
Попереду чимало роботи. Але найважливіше — ми самоідентифіковані як нація Незалежної Держави. Далі — праця, щоденна й натхненна, бо Незалежність — це не просто декларація в результаті від'єднання колишніх домніонів від імперії. Незалежність — щоденне пропрацювання в собі відповідальності та усвідомлення того, що держава — це також і я, а не хтось. Навіть якщо подеколи ті “хтось” і дистанціюються від народу. Результати таких дій печальні.
Україна — це ми всі.
Тож, із Днем Незалежності!
Від Києва й до всіх міст і містечок, де є українці!
