Діалог політкультур
Або Як тільки що, так одразу розлучення?
Поточна політична криза в Україні висуває на перший план тему, що вже стала звичною для подібних періодів, про реалії і перспективи співіснування різних частин країни в межах однієї держави. На жаль, у низці інформаційних приводів «конструктивними» пропонується розглядати варіанти «мирного розлучення», яке, на думку носіїв таких поглядів, повинне «всім полегшити життя». А збереження України в її нинішньому вигляді прямо або побічно підноситься як щось «деструктивне». Виходячи з цього, сьогодні актуалізується пошук нових аргументів на користь того, чому Галичині й Донбасу краще жити в одній державі і на яких ефективних принципах повинне будуватися це спільне життя. (Особливо важливо це буде в період грядущої президентської кампанії, зокрема — в тому випадку, якщо перемогу отримає Віктор Янукович.)
ГОЛОСИ РОЗКОЛУ
23 грудня депутат Донецької міської поради Тетяна Мармазова підкреслила, що жителі Донбасу і Західної України є різними, і заходи на кшталт «Схiд i Захiд разом» не зможуть змінити ситуацію, коли громадяни однієї країни по-різному реагують на одні й ті самі події. «Будь-який розсудливий житель України, який зможе оцінити ризики для подальшого розвитку держави, повинен розуміти, якщо ми хочемо, аби держава Україна відбулася, то шлях федералізації неминучий. Це можуть бути різні варіанти федералізації, але це повинно бути, якщо, підкреслюю, ми хочемо залишитися єдиною країною», — цитує Мармазову донецький сайт 62.ua.
22 січня на позачерговій сесії кримського парламенту декілька депутатів з парламентської трибуни заявили, що в разі приходу до влади опозиції керівництво Криму повинне буде заявити про самовизначення півострова. У заяві парламентарі розкритикували дії опозиції в Києві, назвавши її прибічників «екстремістами і неонацистами», які розколюють країну. У тексті заяви було вказано, що кримчани не житимуть в «бандерівській» Україні.
У свою чергу Олена Яхно у статті «Несоборні думки про Україну» на сайті «Главком» з євромайданівських позицій пише так: «Думаю, треба не ходити коло та навколо, а визнати очевидний факт: ми вкотре бачимо істотний глибокий розкол країни. І щодо питань інтеграції, і щодо питань влади, і щодо Майдану. 10 років практично нічого не змінили. Велика незрима українська стіна нікуди не поділася. Мені здається, що рано чи пізно ми повинні будемо примиритися з однією дуже обтяжливою і неприємною думкою. І я ризикну її озвучити: розділення для цієї країни може бути не злом, а благом. Інше питання, що доки не проглядаються механізми та інструменти для цивілізованого, мирного розділення».
Для збалансованості картини прикладів варто привести ще логіку Теодора Спітюка, який у публікації «У чому Схід і Захід разом?» на сайті «Захід.net» акцентує, що «антимайдан» нібито представив модель «України» у всій красі. Мовляв, її важко вписати не лише в загальноєвропейський контекст, але і поєднати з тим, що розуміється під «Україною». «Цінності, які провладні політики взялися «захищати» за допомогою «Півдня і Сходу», не залишають жодних сумнівів у тому, що відмова від євроінтеграції є не лише способом зберегти необмежену владу для президента і його оточення. Мова, зокрема, про цивілізаційний вибір між Європою і Євразією», — пише Спітюк.
РІЗНІ, ТОМУ ЄДИНІ
А ось філософ Володимир Соловйов говорив, що національна ідея — це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог задумав про цей народ у вічності. Якщо ми прийматимемо той факт, що регіонально-політична різноманітність сучасної України — це «не просто так», і в цьому є глибший сенс, ніж «ну, пожили разом трохи, щось не подобається, давайте розлучатися», тоді у нас буде більше мотивацій шукати спільну міжрегіональну мову. Мову мирного, доброзичливого й ефективного зіткнення і взаємодії різних політичних культур. Але не в тому розумінні, що основна західноукраїнська модель політкультури повинна пригнітити і витіснити домінуючий політико-культурний патерн на Південному Сході або навпаки. А в тому сенсі, що сьогодні справжню Україну, здатну максимально реалізувати свої можливості, варто шукати на стику цих двох моделей, в точці їхньої зустрічі й діалогу, який простимулює відхід різних регіонів країни від того, що нам заважає рухатися вперед. У цій ситуації більшою мірою йдеться не про потенційний взаємообмін певними політичними якостями українських регіонів, а про нову, творчу і результативну політреальність, яка може виникати з цього діалогу. Реальне спілкування народжує абсолютно іншу реальність, ніж заочні думки людей один про одного.
У політології виділяють три основні типи політкультури: патріархальний, підданський і активістський. Якщо виходити з того, що нині південний схід України більшою мірою тягнеться до підданського типу (пасивність та усунутість від політсистеми, очікування від держави або покарання, або надання благ), а Захід і Центр — до активістського типу (енергійне громадянське прагнення впливати на політику країни), ми отримуємо цікавий «пазл». Головне ж, аби цей «пазл» підкріплювався змістовним спілкуванням. У екзистенціальній психології є таке поняття, як «діалог», яке означає особливий зв’язок, що породжує життя й буття. Цілком імовірно, що це поняття може виявлятися не лише у внутрішньоособових і міжособових стосунках, але і в соціально-групових питаннях, що мають сьогодні актуальне значення для України.
P.S. Спілкуючись нещодавно з жителями шахтарської столиці на тему «Схід-Захід», автор цих рядків виніс одну цікаву смислову аналогію, висловлену одним донецьким електронщиком: «Те, що історія з’єднала, краще не рвати».
