Дрейф від Союзу

Борис Соколов

03 березня, 11:16

3 березня 1991 року під час референдумів проголосувало за незалежність 73,7% населення Латвії і 78,4% - Естонії. При цьому в Латвії явка склала 87,6%, а в Естонії - 82,9% виборців. Питання референдуму в Латвії звучало так: «Ви за демократичну і незалежну Латвію?» В Естонії формулювання було дещо іншим: «Ви за відновлення незалежності і національного суверенітету Естонської Республіки?» В останньому випадку формулювання питання більш виразно підкреслювало правонаступництво з довоєнною Естонською Республікою, тоді як у Латвії в цьому сенсі формулювання було більш нейтральним. Хоча в Латвії, на відміну від Естонії та Литви, в голосуванні мали право брати участь цивільні особи, приписані до військових частин СРСР, дислокованих в республіці, в жодному місті чи районі цієї республіки більшість не проголосувала проти незалежності. Зауважу, що в Латвії незадовго до референдуму, в період із 13 по 20 січня 1991 року, в результаті захоплення ризьким «ОМОНом» будівлі МВС Латвії та інших протиправних дій омонівців було вбито сім прихильників незалежності.

У Литві, яка оголосила про відновлення незалежності ще 11 березня 1990 року, відповідний референдум пройшов трохи раніше, 9 лютого 1991 року, невдовзі після кривавих подій у Вільнюсі 13 січня 1991 року, коли загинули 14 захисників телецентру, захопленого групою «Альфа». «За» проголосувало 90,2% учасників голосування, «проти» - 6,5%. Явка склала 84,7%. Питання на литовському референдумі, як і на референдумі в Латвії, не говорило прямо про спадкоємність із довоєнною Литовською Республікою. Воно звучало так: «Ви за те, щоб Литовська держава була незалежною демократичною республікою?»

У той час у Литві проживало близько 20% представників національних меншин, в Латвії - близько 48%, а в Естонії – близько 40%. Навіть якщо ми припустимо, що всі, хто не голосував на референдумі, були противниками виходу балтійських республік зі складу СРСР, що навряд чи відповідає дійсності, у нас вийде, що в Литві не підтримали незалежність 23,5% тих, хто мав право голосу, в Латвії - 35,4% і в Естонії - 35%. Ці дані свідчать, що в будь-якому разі в Латвії та Естонії на підтримку незалежності висловилася чимала кількість некорінних жителів Балтії, переважно російськомовних. У Латвії таких було не менше 12,6% від загального числа виборців, а в Естонії - не менше 5%.

Чимало російськомовних жителів країн Балтії брало участь у діяльності литовського «Саюдісу» (Литовського руху за перебудову) і Народних фронтів Латвії та Естонії. На першому етапі, в 1987-88 рр., ці широкі народні рухи, очолювані інтелігенцією, не висували вимог відновлення незалежності, побоюючись репресій, а виступали лише за широку автономію своїх республік в оновленому Союзі, а також за їхню практично повну господарську самостійність. Але вже 1989 року стали відкрито висуватися вимоги відновлення державної незалежності Литви, Латвії та Естонії, знищеної радянськими танками 1940 року.

ГУНАРС ЯНАІТИС. В ЛАНЦЮГ ВСТАВАЛИ ЛЮДИ РІЗНОГО ВІКУ

Під тиском народних фронтів З'їзд народних депутатів СРСР 24 грудня 1989 року спеціальною постановою засудив секретні додаткові протоколи до пакту Молотова - Ріббентропа і до інших радянсько-німецьких договорів та угод 1939-1941 років. З'їзд визнав як справжність цих протоколів, так і те, що вони є «юридично неспроможними і недійсними з моменту їхнього підписання». З цього народні фронти зробили висновок про те, що раз Литва, Латвія і Естонія були незаконно приєднані до СРСР, то і виходити зі складу Союзу вони можуть, не спираючись на радянські закони. Референдуми про незалежність відображали вже фінальну стадію процесу, коли прагнення народів до звільнення стало незворотним. Вони проводилися в переддень референдуму про збереження СРСР, призначеного на 17 березня 1991 року, що бойкотувався країнами Балтії. Одностайна підтримка ідеї незалежності в Литві, Латвії та Естонії повинна була продемонструвати Кремлю, що суверенітет Союзу тут можна буде відновити лише силою і великою кров'ю, значно більшою, ніж вже пролилася у Вільнюсі та Ризі.

Проте силовий варіант Москва спробувала ще раз, коли 18 і 19 травня і 31 липня бійці ризького і вільнюського «ОМОНів» вбили загалом дев’ятьох литовських митників і поліцейських, зокрема сімох  - на митному пункті під Мядінінкаєм. Однак масові виступи протесту в балтійських країнах, обурення демократичної громадськості Росії, вкрай негативна реакція Заходу і нерішучість Горбачова змусили відмовитися від силового шляху.

За допомогою КДБ на противагу Народним фронтах в країнах Балтії були створені інтерфронти, що декларували свою прихильність до Радянського Союзу і дотримувалися сталіністської версії радянської історії, зокрема і подій, пов'язаних із окупацією і анексією країн Балтії 1940 року. Під час всесоюзного референдуму 17 березня 1991 року представники Міжнародних фронтів влаштовували голосування на виборчих дільницях, відкритих при радянських військових частинах, що дислокувалися в Прибалтиці. Нібито під час цього голосування в Литві проголосувало 501 375 виборців, з яких 496 0550, або 98,9% висловилися за збереження Союзу. У Латвії з 436 783 учасників 415 147, або 95,1% висловилися за Союз, а в Естонії з 222 240 учасників всесоюзного референдуму 211 090, або 95,0% проголосували за збереження СРСР.

Ці цифри викликають великий сумнів. Адже сумарне число тих, хто не голосував і хто проголосував «проти» на референдумах про незалежність, склало в Литві 624 399 осіб, у Латвії - 625 240 і в Естонії - 406 345 осіб. Виходить, що з числа тих, хто не підтримав незалежність, 80,3% в Литві, 69,9% в Латвії і 54,7%, нібито змогли проголосувати на всесоюзному референдумі. Однак з урахуванням того, що виборчі комісії балтійських країн у проведенні всесоюзного референдуму не брали участь і було відкрито лише дуже обмежене число виборчих дільниць, представляється неймовірним, щоб така значна кількість виборців встигла проголосувати 17 березня. Безперечно, були просто озвучені заздалегідь задані з Москви цифри. Цьому сприяла відсутність офіційних списків виборців і незалежних спостерігачів на дільницях.

Інтерфронти спиралися майже виключно на російськомовне населення, яке зберегло радянську самосвідомість, хоча і мали кілька символічних фігур з числа корінного населення. І відновлення незалежності, що остаточно оформилося після провалу серпневого путчу, далося порівняно невеликою ціною в кілька десятків загиблих, на відміну від десятків тисяч, які стали жертвами радянських репресій та війни проти «лісових братів». Але, не зумівши перемогти, інтерфронти одне з поставлених перед ними завдань все ж виконали, поглибивши розкол між корінним і російськомовним населенням Балтії. Останнє стало сприйматися значною мірою як радянська, а пізніше - російська агентура, просякнута печерною сталіністською ідеологією.

Російськомовні прихильники Народних фронтів розраховували, що після здобуття незалежності буде прийнято «нульовий варіант», за яким громадянство отримають усі, хто проживав на території Литви, Латвії та Естонії на момент відновлення незалежності. Однак «нульовий варіант» було здійснено тільки в Литві. Там національні меншини складали лише 20% населення, з яких приблизно третина припадала на поляків. Останні, незважаючи на складнощі у відносинах з литовцями, були пов'язані не з Росією, а з Польщею, на той момент вже демократичною і такою, яка не сприймалося як загроза національній незалежності. А ось у Латвії та Естонії, де громадянство автоматично надавалося лише тим, хто мав громадянство трьох балтійських країн 1940 року, або їхнім нащадкам, з'явилася численна категорія «негромадян», тобто осіб без громадянства з числа російськомовних. Проблему їхніх взаємовідносин з корінним населенням і з владою Латвії і Естонії Росія прагнула і прагне використовувати для посилення свого впливу і спроб зробити ці країни політично залежними від Москви. А ті колишні негромадяни, які згодом отримали громадянство і виборчі права, стали основним електоратом підтримуваних із Москви проросійських партій, в якості яких зараз виступають Центр згоди в Латвії і Центристська партія в Естонії. У Литві ж скільки-небудь помітна проросійська партія так і не виникла.

Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва