Дурень серед королів
— Дістали мене цим Путіним. Все про нього і про нього. Неначе інших людей у Росії немає, — сказала мені знайома, яка перестала читати новини зі своєї історичної Батьківщини. Її можна зрозуміти. Кількість згадок про Путіна у пресі досягла граничної межі. Навіть західні ЗМІ свою увагу до Росії анонсують під заголовками на кшталт «Путін сказав... Путін зник, Путін з’явився». Величезна країна, в якій, як співається в пісні, «много лесов, полей и рек», зменшилася до території, де живе одна людина. З історичної точки зору явище пояснюване. Диктаторські режими завжди концентрують увагу на верховному правителеві. При них від людей мало чого залежить. Ось спостерігачі й вимушені придивлятися до вождів, прагнучи по очах вгадати їхні наміри, а по словах — міру когнітивного дисонансу.
Інтерес до здоров’я монархів і диктаторів прирівнюється до розвідувальної місії. Чим раніше виявиться проблема фізичного або психічного розладу, тим простіше буде вести політику, а в нашому випадку — ще і війну. Саме це знання колись допомогло Сполученим Штатам здобути незалежність. Король Георг III, який правив імперією в роки американської революційної війни, страждав від рідкісної хвороби — порфирії, яка часто затьмарювала його розум. Загострення недуги сталося, коли Штати почали боротьбу за свободу проти роялістів. Георг III (так само, як зараз Путін) не зміг змиритися з демократизацією вотчини і збожеволів. Але про це знали лише в палаці. Монарха ніхто не намагався змістити або усунути задля спокою в державі. Його таємно лікували лікарі, а санітари періодично вбирали в гамівну сорочку, аби угамувати напади агресії. Король швидко виходив із себе і надівав свій нічний горщик на голови підданих найвищого рангу. Доводилося тримати монарха в шанобливій ізоляції, але періодично випускати на люди в ім’я вищих цілей. Про це й довідався Джордж Вашингтон. У перемовинах із роялістами цей аргумент йому став у нагоді. Знав, на що тиснути, переконуючи противників. Одна річ служити королеві, а інша — виконувати волю божевільного. Тоді різницю відчували.
У випадку з дивним зникненням Путіна, маніпуляцій кремлівських придворних, які показують царя публіці, нібито при повному розумі, аналогія просліджується. Але відмінності є. Особливо по лінії імперської спадковості. На престолі Сполученого Королівства всіляке траплялося, але безсистемно, а під двоглавим орлом і михалковським гімном все йде за графіком. Поганого поліцейського, тобто царя, завжди змінює хороший, у порівнянні з попереднім. Почнемо з уже згаданої доби Дж. Вашингтона і Георга III. Тоді російський престол належав Павлу I, який за розумом стоїть десь поряд із британським колегою. Його змінив Олександр I, повна протилежність Павлу в частині інтелекту і самопочуття, настільки волелюбний, що хотів відректися від престолу просто так. Хто його змінив? Знову повна протилежність — Микола Павлович — солдафон і неук, який отримав прізвисько Палкін. Потім знову на троні з’явився ліберал свого часу, визволитель від дворянського іга кріпацтва Олександр номер два. Синок його Олександр третій покотився далеко від яблуньки, знову почав закручувати гайки щодо свобод і становища національних груп і околиць. А внучок Микола II виявився ближчим до діда, ніж до батька за м’якістю характеру, тому і вертіли ним як хотіли, распутіни і столипіни. Потім романовська чехарда закінчилася і почалася радянська, за тими ж правилами, щоправда з підвищенням тональності фобій на один регістр. На зміну страшному лідерові приходив жахливий, після нього знову страшний, який поступався потім місцем жахливому. Ленін — Сталін — Хрущов — Брежнєв тощо. Коротко кажучи, за всіма розкладами видно, що жахливого Путіна змінить хтось страшний, якщо міркувати у дусі двохсотлітньої традиції.
Проте історична паралель з Георгом III дає нам привід подивитися на ситуацію з хворобою Путіна під іншим кутом. Бо хтось же стоїть біля трону, коли безумствує його господар? Хтось віддає накази лікувати його або закутувати в гамівну сорочку? А головне, хто шле від його імені укази і накази?
Біля страждаючого на порфирію англійського короля був порфіроносний (вибачите за каламбур) нащадок — принц Уельський Георг. Особа малоприємна, стяжательна і мстива, з авторитетом нижче, ніж у божевільного батька. Проте це не перешкодило йому керувати країною на посаді регента, а потім ще й короля. Інакше кажучи, хвороби перших осіб дуже вигідні другим і третім. Влада, по суті, не обмежена, а відповідальності — жодної. І чим довше такий період, тим краще. Саме з цієї причини Георг III просидів на троні понад 60 років, побивши рекорди адекватних монархів. А ми з вами пам’ятаємо Леоніда Ілліча Брежнєва, якого свита тримала на посту до повної зупинки його серця і життя в країні.
Мабуть, не випадково в березневі дні екзистенціального і матеріального напіврозпаду Путіна він раптом, всупереч чекістській виучці, розговорився щодо всіх слизьких питань режиму. Сказав про готовність підірватися на ядерному фугасі, про деталі захоплення Криму, особисте авторство викрадення Януковича... Такі зізнання особисто Путіну (хворому і здоровому) не вигідні, бо ставлять хрест на його воскресінні у світовій політиці, хоча б на енциклопедичному рівні. А ось другим особам путінські одкровення — рятівна паличка. У разі чого можна розвивати тему ядерного удару і безкарно загрожувати світу. А якщо не вийде, то легко прикинутися заручниками у кривавого маніяка, як це зробило сталінське політбюро. Вантаж гріхів приготований до списання. Але з палацовими переворотами ніхто не квапиться. На відміну від часів короля Георга III, коли божевільні на троні були просто корисні їхньому оточенню, нинішні перетворюють їх на інструмент глобального впливу. — Бачите, що він не в собі, — майже відкрито говорить світу російська дипломатія, — краще віддайте Крим, щоб не висадив континент. Він це може.
На такі аргументи доводиться зважати. Страшно. Тому і великий інтерес до змін настрою факелоносця біля порохової бочки. Але все надзвичайне у цьому світі недовговічне. Життя завжди перемагає страх. Дні божевілля проходять як грози, зволожуючи ґрунт і продуваючи простори свіжими вітрами.
В історичних хроніках про епоху правлінні Георга III історики записали відомості про жорсткий, вольовий стиль його правління і невиліковну хворобу. Ще — про приниження парламенту і перетворення лояльності підданих на відкриту неприязнь. Але головний докір монарх отримав за політику, що підштовхнула американські колонії до заколоту і марно витрачені на даремні війни 40 мільйонів фунтів стерлінгів.
Таким він і залишився в історії, хоча більшості з приписаних йому помилок і злочинів не здійснював, сидячи замкнутим і зв’язаним в кімнаті замку Віндзорського.
