Дві революції
Оскільки ситуація в Східній Європі змінюється, варто оцінити те, що відбувається, і передбачити подальший хід подій. Тут ітиметься про Україну та Білорусь.
Революція 2014 року в Україні змогла перемогти не тільки через кількість людей, які брали участь у подіях на Майдані. В Україні на той час багато років існувала реальна демократія і вибори. Працювала Верховна Рада (українці з тих чи інших позицій завжди піддають свій парламент жорстокій критиці, але його існування під сумнів не ставиться). Були політичні діячі, які брали участь у протистоянні. У наявності був розкол еліт. І головне - в опозиції була програма, бажання і готовність діяти, зокрема у відповідь на насильство влади. В результаті революція перемогла, а маріонетка Кремля Янукович ганебно втік із країни до свого начальства.
У Білорусі ж ситуація зовсім інша. Там не проводяться вибори, а лише багато років - їхня імітація, причому населення роками в цій фікції справно брало участь як виборці й організатори. Парламенту не існує, є якась група людей, що імітує його діяльність. У країні немає політичної життя - є опозиція, яку ув’язнюють і виганяють з країни. Окремі протестні виступи успішно придушувалися. Не знаю, як багато білорусів дивилося нескінченне телешоу «як я керую країною», але воно тривало.
Мені складно сказати, якою реальною підтримкою користувався Олександр Лукашенко після приходу до влади і яка кількість дорослих білорусів несе відповідальність за становлення і існування диктатури. Очевидно тільки, що їх було багато, і чимала кількість тих, хто володіє засобами, владою і так званим силовим ресурсом, продовжує керувати країною. Диктатура на порожньому місці не виникає, і зрозуміло, що на неї був запит. Як кажуть самі білоруси, суспільний договір був простий - «чарка, шкварка, іномарка». І, мабуть, він довго працював.
Але Лукашенко прекрасно розумів, що одного разу він набридне, і добре підготувався до цього. Силовики та «міцні господарники» в цій моделі (які навіть називаються по-радянськи - КДБ і міліція) не є виконавчою владою на службі народу. Вони - щось на кшталт не обраної, а призначеної еліти, досить згуртованої, монолітної та готової на все, аби утримати владу. Російські інтелігенти з усією притаманною їм сліпотою й дурістю захоплювалися білоруським мирним протестом. Але він таким не був.
У Білорусі мала відбутися революція, і вона провалилася, оскільки хотіла залишатися мирною. Але справа в тому, що ні Лукашенко, ні його еліти, ні силовики не розглядають білорусів як націю або навіть як людей - а лише як підвідомче і підконтрольне населення. Силовики перемогли не більше і не менше як у розв'язаній ними громадянській війні. Тепер білоруси повністю втратили суб'єктність (раніше була її імітація) - в нових умовах вони ніхто і ніщо, і з ними можуть робити все що завгодно: катувати, ув’язнювати, ґвалтувати і вбивати. І тим більше - змусити працювати на себе як завгодно і на яких завгодно умовах.
Ілюзії розвіялися, і білоруська диктатура постала в своєму теперішньому вигляді - ласкаво просимо в реальний світ. Озброєним елітам і тій частині населення, що їх підтримує, не потрібна гнила інтелігенція, лікарі, вчителі, айтішники і навіть робочі. Окремі іноземні жартівники вважали «батьку» захисником і мало не батьком робітників. Але річ у тім, що реальний СРСР, хоча і нахабно брехав, називаючи себе державою пролетарів, всю свою історію робочих придушував і тримав у злиднях або, в кращому разі, у досить скромному достатку. Показовим є те, що на «мітингах» на підтримку диктатора траплялися прапори БССР, адже Лукашенко - глибоко радянська людина.
Але коріння цієї психології ще глибше - це той же середньоросійський селянин-одноосібник, який розглядає Білорусь як вотчину, якою він одноосібно і самовладно управляє, і його первісна сила викликає захоплення у чекістів і ментів. І цілком зрозуміло, чому ці люди цураються червоно-білих національних білоруських прапорів і квітів - вони не хочуть і не можуть бути національною державою, підкорятися будь-яким законам і парламентам. У результаті багато хто опиниться в тюрмах, в еміграції або у фактичному рабстві. Білорусь чекають темні часи.
Якщо ж білоруський протест триватиме (а я впевнений, що це так, бо білоруси, скільки я їх знав, - люди вельми ґрунтовні й нічого не забудуть), йому неминуче доведеться стати іншим.
Про Росію ж - розмова окрема.
