Дивовижна логіка деяких інтелектуалів
«Дайте їм спокійно дожити в Третьому Райху». Неважко уявити, який би грандіозний скандал учинився в сучасній Німеччині, якби хтось зі знаних інтелектуалів виступив із таким закликом. А от у нас про такі речі спокійно говорять, критикуючи декомунізацію, яка, мовляв, надто жорстока і не дає колишнім радянським людям спокійно доживати своє життя у звичному топонімічно-символічному оточенні та виходити на мітинги з георгіївськими стрічками, - і нічого. Ба більше: якщо хтось протестуватиме проти поступок «совкам», наголошуючи на необхідності безупинності декомунізації та на використанні в ній усієї сили держави, то неодмінно отримає від певної когорти інтелектуалів тавро «радикала», «комсомольця», а то і «неонациста».
Логіка, звісно, у таких звинувачень дуже своєрідна: якщо хтось активно прагне перебудувати країну, вичистивши «родимі плями» тоталітарної ідеології, то він «комсомолець». А якщо лежить на дивані чи «зависає» над клавіатурою, і не більше – то, виходить, «європеєць»…
А між тим ідеться про два тоталітарні режими й дві тоталітарні імперії – Третій Райх і СРСР. Чи, як їх називав німецький філософ-антифашист Карл Ясперс, «дві найбільші злочинні держави». Червонопрапорні тоталітарно-соціалістичні режими у них були вельми схожими, неначе пара чобіт, хіба що, за образним порівнянням Віктора Суворова, в одного чобота, як і належить у парі, носок дивився трохи вліво, у другого – трохи праворуч. Цю схожість завжди розуміли не лише дисиденти радянської доби, а й найбільш проникливі номенклатурними. Не випадково у кінорежисера Михаїла Ромма після перегляду в ЦК його уславленої публіцистичної стрічки «Звичайний фашизм» одна сановна дама запитала: «За що ви нас так ненавидите?»
Узагалі-то цікава картина виходить: Третій Райх на загал убив майже половину європейських євреїв, і це є одним із важливих чинників того, що ця тоталітарна держава донині є об’єктом цілком справедливої ненависті всіх нормальних людей. У свою чергу, Радянський Союз убив майже половину кримських татар (не тільки їх убивали, але це один із маркерів кремлівського тоталітаризму) – і ми чуємо заклик деяких «просунутих» інтелектуалів дати прихильникам цього варіанту злочинної влади «спокійно дожити в СРСР»…
Ну, а потім ці інтелектуали пускають сльозу над лихою долею тих нещасних бабусь, яким на 9 травня не дали спокійно пройтися Києвом із георгіївськими стрічками та покласти квіти до пам’ятника Слави. Мовляв, хіба можна було їм перешкоджати, та ще й зривати ці стрічки, як чинили спортивної статури молодики? Неподобство! Нецивілізованість! Неєвропейськість!
Так, як на мене, зривати георгіївські стрічки з літніх бабусь не варто – якими б затятими противницями незалежної й демократичної України вони не було. Слід було просто виставити кордон поліції – і не пускати до меморіалу Слави персонажів із такими стрічками, незалежно від віку. Й ось чому.
По-перше, так звана георгіївська стрічка до Радянського Союзу не має жодного стосунку. Забарвлення цієї стрічки не збігається із забарвленням радянської гвардійської стрічки, яку вона копіює. А от із тими кольорами, під якими виступатиме російський фашизм – а їх іще в 1995 році геніально передбачив Борис Стругацький, – збігається стовідсотково. Георгіївська стрічка – це символ «розвиненого путінізму», його імперіалістичної агресії, його претензій якщо не на світове, то бодай на євразійське домінування.
А тому очевидно, що «мирно доживати в СРСР» ті люди літнього віку (і не лише бабці), які виходять на маніфестації з георгіївськими стрічками, не збираються – їм потрібна Російська імперія, в ролі якої вони раніше (значною мірою справедливо) бачили Радянський Союз. Тепер же машкара скинута – і в 2016 році брати участь в акції «Безсмертний полк» на 9 травня з георгіївською стрічкою на грудях означає тільки одне: свідомо ставати в одну колону з В.В. Путіним, поділяючи його цілі та методи.
По-друге, виходячи з ідеї, що слід дозволити певній категорії літніх людей ««мирно доживати в СРСР», проведемо мисленневий експеримент. Уявімо, що десь у Німеччині вийшли на вулиці маніфестанти літнього віку зі свастиками чи якимись іншими імперсько-тоталітарними символами. Якщо не ветерани Вермахту, то ті, хто у дитячі роки спізнав романтику у лавах гітлерюгенду й інших організацій такого типу, і досі сумує за тими часами. Яка була би на це реакція? Поліція, можливо, й повелася би коректно, намагаючись умовляннями спонукати всіх розійтися, а от молоді радикали-антифашисти були б куди менш ввічливими: закидали би процесію шашками зі сльозогінним газом, а то й застосували фізичну силу, попри вік опонентів. Такою є їхня постійна тактика у боротьбі проти тих, кого вони запідозрюють (тільки запідозрюють!) у симпатії до нацизму… Мені категорично не подобаються юні сталіністи, яких вистачає серед радикалів-антифашистів, - і через ідеологію, і через методи, - але варто зауважити, що наші радикальні активісти все ж куди більш цивілізовані, ніж у демократичній Європі…
І взагалі: у тих, хто блокував 9 травня процесію «путіноїдів» з георгіївськими стрічками і викликав таку неприязнь у «просунутих» інтелектуалів, певен, були друзі, вбиті бандитами з такими самими стрічками. А, можливо, ці бандити стріляли й у когось із радикальних активістів. Але чомусь це не викликає розуміння та співчуття з боку «просунутих»…
Утім, пригадую, які розпачливі зойки лунали у грудні 2013-го, коли був, нарешті, повалений пам’ятник Леніну у Києві! Скільки говорилося, що це «неестетично» й «аморально», що радикальне прощання з тоталітарним минулим «не на часі»! Проте хіба не затягування цього прощання майже на чверть століття мало наслідком ту прикру обставину, що тоталітарна ідеологія, дещо трансформувавшись, народила «ДНР» і «ЛНР» (були спроби створити «ХНР» й «ОНР» у Харкові й Одесі, але там вдалося силою це спинити)? Нагадаю: попервах там саме пам’ятники Леніну, прикрашені прапорами РФ і георгіївськими стрічками, були центрами консолідації всіх «колорадів». Ну, а потім Ленін закономірно відійшов на задній план…
Іншими словами, ніколи «совки» з георгіївськими стрічками не будуть мирно доживати свій вік. Їх можна тільки змусити до цього силою держави та громадянського суспільства. Нехай вже одержують пенсії і мріють на кухнях, як відправити до концтаборів усіх «клятих бандер» й «гнилих інтелігентів» (до останніх вони включають, ясна річ, і тих «просунутих» інтелектуалів, що так дбають про інтереси «совків»). Що ж, нейтралізація певних (на щастя, маргінальних) груп – це теж складова декомунізації. І при цьому треба дбати, щоб маргінали не поширювали свій (підкріплений російським телебаченням) вплив у суспільстві. На війні – як на війні, нехай і «гібридній».
