І знову про закон щодо боротьби з антисемітизмом
Автор цих рядків минулого тижня написав й опублікував досить розлогу статтю, присвячену хибам ухваленого 22 вересня Верховною Радою закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні». Стаття ця звалася «Ребуси закону проти антисемітизму» («День», №123-124, 2021). Але там я не торкнувся найбільшої хиби зазначеного закону. Саме не «ребусу», тобто нечітких чи взагалі химерних формулювань, а «хиби», «дірки», «нонсенсу» - можна вжити й жорсткіші терміни. А саме: автори закону несамохіть забули (чи цілком навмисно «забули»?) згадати в ньому про існування національної держави єврейського народу, Держави Ізраїль. Тим часом у сучасному світі світоглядний і практично-політичний антисемітизм існує передусім у хитрій і вкрай цинічній формі «критики Ізраїлю» – аж до заперечення його права на існування, і як країни, і як державного утворення.
Звісно, не може бути у світі держав, які апріорі перебувають поза критикою. Але де межі такої критики? Де вона закінчується, переходячи у вульгарне злослів’я? І чи припустимо, щоб, використовуючи класичну формулу, зброя критики перетворювалася на заклики до критики зброєю, причому не певного уряду чи політичної сили, а самих підвалин існування певної національної держави, її перспектив земного буття?
Наразі вистачає урядів і партій, які відверто проголошують своєю метою знищення Держави Ізраїль. Інші діють більш завуальовано – кваліфікують Ізраїль як расистську тоталітарну державу та вимагають, щоб ця держава дала змогу «повернутися» на свою територію мільйонам т.зв. «палестинських біженців». І не біда, що майже всі ці «біженці» є спадковими носіями такого «титулу», у четвертому чи п’ятому поколіннях, що їхня «власність», яку, мовляв, «слід повернути», - це земельні наділи, добровільно продані їхніми пращурами ще за часів Османської імперії чи британського панування. При цьому ніхто не веде мову про сотні тисяч вигнаних з арабських держав юдеїв і про їхню колишню власність, яка була благополучно конфіскована… Та головне тут інше – що авторитарні та тоталітарні режими плюс радикально ліві та радикально праві політичні рухи чи не всього світу мають у своєму прицілі Ізраїль – єдину сьогодні демократичну державу Близького Сходу (був іще Ліван, та його кілька десятиліть тому різноманітні «борці за свободу» перетворили на невідомо що). А те, що Ізраїль – справді демократична держава, доводить хоча би те, що араби, які живуть у цій державі, є її громадянами, беруть участь у виборах і посилають своїх депутатів у Кнесет. І те, що після переможної війни 1967 року Ізраїль не депортував із Західного берегу ріки Йордан (що перед тим два десятиліття перебував під окупацією Йорданії) тамтешніх арабів, хоч мав істотні підстави те зробити – бо ж той люд мав йорданське громадянство та брав активну участь у насильницькій депортації місцевих юдеїв, загарбанні їхнього майна та руйнації десятків синагог. Але це деспотичні режими залюбки депортують цілі народи та грабують їхнє майно, а демократична влада такого не чинить. І якщо в Ізраїлі нині руйнують будинки, що належать терористам-убивцям, то тільки після зазвичай тривалої судової процедури, не інакше…
Відтак намагання ліквідувати Державу Ізраїль як національне вогнище єврейського народу, якими би словами цей намір не прикривався, на ділі означає спробу практичного продовження Голокосту, продовження жахливої справи Гітлера, Гіммлера, Гейдріха й Ейхмана…
Ось чому боротьба з антиізраїльською пропагандою і політичною діяльністю (повторю ще раз – не з критикою конкретної політики Ізраїлю, а з відкритим чи завуальованим запереченням права на існування держави єврейського народу) має бути на першому місці у боротьбі з антисемітизмом. А те, що в Україні існують антиізраїльські настрої, в тому числі в середовищі частини інтелігенції, - факт. На щастя, такі настрої, тим більше радикальні, значно слабші, ніж, скажімо, у низці країн Західної Європи. Проте вони є, і ростуть не на порожньому місці, бо їх підживлюють безумні, як на мене, політичні акції з боку деяких впливових ізраїльських політиків, які просто стеляться перед Путіним, чіпляють на себе «колорадські» стрічки, беруть участь у «безсмертних полках» тощо. До речі, цікаво, звідки взявся такий пієтет перед оберштурмбанфюрером… перепрошую, підполковником КҐБ Путіним, який ні на йоту не покаявся за дії свого відомства, яке займає впевнене друге місце у світі за числом знищених у ХХ столітті євреїв після СС-СД? Але це інша тема. Тут же зазначу, що базовий сюжет новітнього антисемітизму так і не відбитий у законі «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні».
