Інформаційна війна, переселенці та ООН
Нещодавно прочитав статтю одного вітчизняного аналітика, фахівця з інформаційних війн, який відзначає, що одне з головних медіа-завдань агресора полягає в тому, щоб розкручувати тему пригніченого становища переселенців в Україні. Очевидно, так думає не тільки цей аналітик, але й багато хто в нашій країні.
З одного боку, раціональне зерно в цьому є, з іншого – це схоже на ситуацію, коли ми звинувачуємо противника в тому, що він використовує проти нас снаряди, які ми самі йому підносимо. Це дуже зручна позиція: мовляв, ви говорите, що ваші права ущемляють, і скаржитеся на дискримінацію – так от знайте, що ворог використовує це, щоб посіяти в нашому суспільстві хаос, тому треба бути тихіше.
За останній місяць низка заяв щодо порушення прав переселенців в Україні зробили представники ООН. Як це розцінювати? ООН підіграє Росії? Або там не розуміють, що Москва веде проти Києва інформаційну війну і готова використовувати будь-які наші внутрішні проблеми, які можуть дестабілізувати ситуацію в країні?
Представник агентства ООН у справах біженців в Україні Юго Біссо заявляє, що український уряд дискредитує переселенців і безпосередньо порушує права людини. За його словами, таке поняття, як «пенсійний туризм», для нього є абсурдним. Біссо вважає, що люди все життя працювали і мають право отримувати пенсію. Мовляв, для цього їм не потрібні різні довідки, які вимагають державні органи. При цьому, щоб отримати ці дозволи, підкреслює правозахисник, переміщені особи повинні пройти купу бюрократичних інстанцій.
А ще влітку 2014-го той же Біссо зазначав, що біженець-іноземець має в Україні більше прав, ніж переселенець з Донбасу.
Ну, а зараз віце-прем'єр з питань соцполітики Розенко, біля особняка якого вже підпалюють шини, хвалиться тим, що влада зекономила на пенсіонерах Донбасу 8 млрд. грн. Мовляв, не допустили спонсорування тероризму. Хоча на місці представників Кабміну вже варто соромитися говорити на цю тему, враховуючи розкриті не одним журналістським розслідуванням масштаби вугільної торгівлі з тими, кого ми безпосередньо вважаємо терористами.
Тим часом, в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців зауважують на цілому ряді проблем інвалідів-переселенців в Україні. Зазначається, що вони проявляють велике бажання працювати, однак перешкодами для працевлаштування стають їхня інвалідність і статус переміщеної особи, нестача транспорту, щоб добиратися на місця роботи в містах, а також негативне ставлення до інвалідів та переселенців.
Основна проблема – вимога особистої присутності для написання заяви, а це зобов'язує людей з обмеженими фізичними можливостями довго стояти в черзі. Інвалідам 1 групи відділ соціального захисту може підготувати соціально-орієнтовані програми, а для 2 і 3 груп ця система недоступна. Член сім'ї може подати заяву від імені особи з інвалідністю, але такі процедури на сьогоднішній день досить складні та застосовуються непослідовно.
Що б міг сказати з цього приводу наш уряд? Напевно, що «не все відразу». Правда, це «не все відразу» триває вже третій рік.
Як легко випускається з уваги те, що ми відстоюємо нашу державну цілісність не заради неї як такої, а для того, щоб на своїй законній території самостійно вирішувати, як нам створювати гідні умови життя для всіх соціальних груп, які тут проживають.
Коли ж «система» все списує на те, що перш за все потрібно вижити їй, не втомлюючись прикриватися тим, що «по-іншому ніяк» і «всі наші проблеми використовуються проти нас», історія часто виявляється до неї невблаганна. Саме це і є головний снаряд, який можна піднести агресору, що намагається всіма силами довести нашу державну неспроможність.
