Iнший прогноз розвитку Росії
Політичним резервом Путіна, як і всіх російських царів і диктаторів, залишається народ, об’єднанню якого неабияк сприяла війна з Україною
Цей текст не призначався для друку, оскільки є дайджестом книжки, роботу над якою я зараз закінчую. У ньому повторюється багато того, що знайомо читачам «Дня» з інших моїм публікацій. Та все ж я вирішив звернутися до редакції з проханням про публікацію. Приводом стала кампанія в російській пресі, під час якої з’явилися схожі один на одного тексти з прогнозами на найближче майбутнє Росії. Тобто майже під копірку. Перерахування авторів показує, що це дуже серйозна кампанія: Андрій Піонтковський, Михайло Ходорковський, Олег Кашин, Микола Злобін та інші гідні люди.
Ці тексти зовні глибоко опозиційні. У них містяться твердження про наближення російської смути, незадоволення режимом Путіна в широких народних масах, але при цьому вони звернені до політичної еліти західних країн. Її переконують у необхідності подивитися на Росію іншими очима, уникати конфронтації тощо.
Якщо врахувати, що будь-яка російська смута, будь-яка загроза дестабілізації, не кажучи вже про розпад Росії, — страшний сон не лише західної політичної еліти, а й електорату, то стає зрозуміло: всі ці тексти є пропутінськими й прокремлівськими. Недаремно вони з’явилися одночасно з пролонгацією санкцій і початком арештів російського майна за позовами акціонерів ЮКОС. Особливо активний Ходорковський, який повторює (це озвучували вже до нього) старе кліше про наслідки постачань американської зброї Україні. Мовляв, росіяни вважатимуть, що воюють з США.
У відповідь на все це я пропоную інший прогноз розвитку Росії. Текст, повторю, призначався для іншого, але зараз, мені здається, саме час його опублікувати.
Отже.
Для стратегічного прогнозу розвитку Росії необхідно визначити його методичну основу — загальне розуміння її історії та напрямок її руху як цілісності. Інакше неминуче постійне проектування на російську ситуацію критеріїв, вживаних при оцінці тих суспільств і тих країн, яким Росія себе протиставляє.
Російська модель розвитку є недорозвиненням, яке видають за особливу якість. Відсталість, що приймається за особливість. І ця підміна лежить в основі російської національної ідентичності, що базується передусім на протиставленні цивілізованому світу. Але що формується під впливом його демонстраційного ефекту, в результаті втягування в глобальні процеси. Це вкрай суперечливий соціум.
Основне його протиріччя — запозичення світових економічних практик і вбудовування у світові економічні структури при збереженні й навіть посиленні національної ідентичності, що формується на основі протиставлення світовому цивілізаційному центру. Ступінь економічного запозичення й залежності може бути різним і далеко не завжди він пропорційний ступеню національно-політичного протиставлення. За радянської влади, особливо в її останні десятиліття, економіка СРСР дуже відрізнялася від світової й від нинішньої російської. Але антиамериканізм і шовінізм не були настільки глибоко вкорінені в суспільстві, як зараз.
Пояснюється це тим, що Росія перебуває в іншій, порівняно з пізнім СРСР, стадії свого звичайного циклічного руху в часі. Російська модель настільки живуча тому, що здатна час від часу робити сама собі модернізаційні вакцинації, деколи навіть значно мінятися, як сімнадцятого року минулого століття або на рубежі восьмидесятих і дев’яностих, але при цьому зберігати найголовніше — своє внутрішнє ядро, свої невідчужувані сутнісні риси.
Такою циклічною вакцинацією була перебудова — спроба модернізації тоталітаризму, його перебудова на раціональних засадах, відмова від найбільш архаїчних його рис. Через тридцять років після перших кроків Горбачова в цьому напрямку можна визнати, що все вдалося.
Пригадаймо, на що була спрямована перебудова й що виникло через два десятиліття. Деідеологізація всіх сторін життя: є — навіть влада поза ідеологією, якщо не рахувати прагматизм і утилітаризм, якими просякло все суспільство. Подолання всевладдя партійного апарату — його геть немає, «Єдина Росія» нічого спільного з КПРС не має, ось зараз, наприклад, вона служить громовідводом, як і Дума, депутатський корпус, регіональна влада.
Економіка начебто ринкова, але вільного ринку немає. Вона очистилася від планового маразму, інтегрується в світову господарську систему під повним контролем влади. Те саме і в політиці. Нинішня правляча еліта забезпечила собі незамінність без репресій, без знищення еліти опозиційної. Вибори начебто є, але виборної демократії немає, як немає і електорату — лише населення.
Влада від населення незалежна, громадянського суспільства не існує, жодна суспільна й політична сила не є носієм демократичних принципів і цінностей. Така політична реалізація російської національної ідентичності. І тому політичні зміни в Росії не можуть пов’язуватися з реалізацією прикладних політичних програм, зміною або оновленням еліти, а тим паче з революціями й заколотами. Мова може йти про корінні, принципові, глибокі мотивації політичної поведінки.
Немає анінайменших підстав вважати, що зміни на цьому рівні можуть статися в середньостроковій перспективі. У Росії, як і раніше, все вирішуватиметься у внутрішньоелітному конфлікті, який уже йде і загострюватиметься на тлі економічних проблем, багато в чому породжених реалізацією російської моделі імперського розширення.
Це розширення замінює національну державу, суспільний договір і громадянське суспільство. Нині економічні проблеми, перебільшувати які не варто, розглядаються більшістю населення як плата за збереження власної ідентичності. Політичним резервом Путіна, як і всіх російських царів і диктаторів, залишається народ, населення, об’єднанню якого чимало сприяла війна з Україною. Путін — найбільш народний вождь за всю історію Росії. У нього абсолютний збіг з російською ідентичністю й породженими нею устремліннями, тому йому не потрібна ніяка ідеологія й інші дурниці. І харизма йому не потрібна. Його харизма у відсутності неї. Це вождь епохи масової культури, а не теорій, ідеологій і великого стилю.
Опора на населення, імперський популізм, тоталітарний егалітаризм — все це укріплює позиції Путіна, який поки зберігає головне своє досягнення — консолідацію еліт. Зрозуміло, найближчим часом станеться перегляд статусів не лише в правлячій еліті — на соціальну структуру всього суспільства чекають зміни. Це стосується в першу чергу вимивання тих шарів, що забезпечували в недавні часи інтелектуальні й культурні потреби офіційного консумізму. Але відхід у соціальне небуття торкнеться всіх. І вже торкнувся.
Зараз уже можна говорити про початок великого терору нового типу. В оцінці того, що відбувалося в другій половині тридцятих років, слово «терор» означає лише метод, техніку перебудови суспільства, що вже склалося. На відміну від колишніх репресій, великий терор другої половини тридцятих років, після з’їзду переможців, був не соціально-локальним (проти селян, інженерів, істориків), а вертикально організованим, спрямованим проти нової владної й суспільної вертикалі, а не представників старого світу.
Як усередині Росії, так і у зовнішньому світі не надається особливого значення поточній інформації про майже щоденні корупційні арешти й кримінальні справи, яких стає дедалі більше. За всіма цими подіями стоїть боротьба за ресурси. На відміну від сталінського великого терору це поки внутрішньоелітні зіткнення, що мають горизонтальний характер, а не монополізоване першою особою насильство. І подібного роду дії неможливі без використання в приватних інтересах правоохоронної системи і силових відомств.
Інший чинник посилення карального апарату — соціальний. У сталінську епоху зайві люди перетворювалися на табірний пил, нині їх чекає перетворення на пил соціальний. Прокуратура може на якийсь час зупинити масове звільнення робітників, але соціальна децимація повсюдна, стосується і державних структур, і корпорацій, і медіа, і хайтеку, і навіть ВПК. З одного боку, це веде до ще більшої консолідації й об’єднання тих, кому пощастить. А з другого — породжує страхи перед можливими соціальними конфліктами. Страхи матимуть серйозніші наслідки, ніж самі конфлікти — малоймовірні, локальні й без особливих результатів, як і в радянські часи.
Усе це, втім, зв’язано з протиставленням Росії світу. Але друга частина базового протиріччя — запозичення економічних практик — залишиться. Мірилом ефективності, звісно, як і раніше буде вплив цього запозичення на зміцнення й посилення влади нинішньої правлячої еліти, точніше тієї її частини, що візьме гору.
В економіці експерти розглядають три сценарії: два реальні й один фантастичний. Перший реальний — збереження ресурсного характеру економіки з неминучою стагнацією. Другий — мобілізаційний, аж до автаркії й адміністративно-каральної системи управління. Фантастичний сценарій — лібералізація й інституційні реформи.
Політична еволюція безальтернативна, зокрема й еволюція зовнішньополітична, бо зовнішня агресія виконує передусім функції внутрішнього управління. Зовні багато що виглядає й виглядатиме як криза і розвал, але так само оцінювалися ліквідація непу й колективізація, катастрофічні для економіки й величезних соціальних спільнот, такі, що призвели до загибелі мільйонів, але створили новий невразливий і надміцний політичний режим.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
