Харків: хочеться «погратись у Донбас»?
Укотре соромно за мій рідний Харків. Після викрадення з української політичної системи таких електорально одіозних міст, як Донецьк, Луганськ, Севастополь etc., саме Харків узяв на себе роль «головного політичного хулігана країни». І виконує її жваво, з азартом, як то кажуть, запалює вогники на болоті. Я, звичайно, про близько 60% Кернеса в першому турі за даними екзит-полів і паралельних підрахунків.
Із таким блискучим результатом не досить просто змиритися, його треба як мінімум осмислити. Учора ввечері навіть на одному з центральних телеканалів прозвучала фраза: «Якщо в Харкові так голосують, із цим треба щось робити». Невже після всього, що відбувалось останні десять років, це таки спало комусь на думку?
Та повернімося до самого результату. В тому, що він підтвердиться офіційно, вже не сумнівається ніхто. Гадаю, перед нами – ефектний збіг кількох чинників.
По-перше, Кернеса впевнено підтримав старий добрий «феодальний» електорат «Партії регіонів». По-друге, Кернесу вдалося на багатьох харків’ян справити враження, що це саме він «зберіг мир у місті». Їм, мабуть, не дуже хотілося сприймати цілу купу протилежної інформації. Переважили суперечливі миролюблні заяви міського голови та підсумок – у Харкові ж майже не стріляють! І це на тлі успішної піар-капіталізації не завжди беззаперечних реконструкцій і ремонтів до Євро-2012. По-третє, відверті, ідеологічно наснажені та послідовні «колоради»-сепаратисти хоч і вважають Кернеса зрадником, мали всі логічні підстави таки підтримати його як менше зло, хай і плюючись. По-четверте, певного співчуття додавало поранення та судове переслідування.
Але аж такої шістдесятивідсоткової феєрії могло й не бути, якби не ще один ключовий фактор. Це константа харківських виборів. Ім’я їй – неспроможність «демократичних», «постпомаранчевих», чи як їх іще назвати, сил об’єднатися. Єдиний кандидат, висунутий заздалегідь, із об’єднаним інформаційним супроводом, взаємодією з горизонтальними патріотичними, волонтерськими структурами в умовах Харкова не був би гарантією, але був би шансом, не спробувати якого – абсурд. Такий кандидат теоретично міг би привернути чимало голосів тих, хто не визначився. А так навіть у сам день виборів люди дзвонили й писали одне одному з відчаєм: «Ну, за кого ж голосувати? В кого з них більше шансів на друге місце?». Змагання між Тарасом Сітенком від «Самопомочі» (його таки підтримало кілька партій, але єдиним кандидтом він не став), Ігорем Балутою (голова обласної адміністрації у 2014 році), Олександром Давтяном від «Солідарності» та Ігорем Швайкою від «Свободи» на тлі монолітності «Відродження» та його кандидата (точніше навпаки – саме Кернес «витягнув» цю партію на перше місце) демотивувало потенційних виборців. Важливо, щоб після цієї поразки не опустили руки активні патріотичні харків’яни. Не забули, що «нам своє робить».
Можна ще й спитати: а як взагалі стало можливим, що на за два роки після початку Революції Гідності на наших виборах балотуються настільки одіозні представники поваленого режиму? Але це тема для зовсім іншої розмови…
Іще до оголошення перших екзит-полів над Харковом було чути звук феєрверків. Переможці радіють і, напевно, знають, що і як їм далі роботи. Для цілого ж міста перспективи не такі очевидні. Окрім відомих принад кернесівського правління, про які сказано й написано вже багато, а з декотрими навіть намагаються розбиратись у суді (цікаво, до речі, як подіє на судовий процес перемога з таким виразним рівнем легітимності?), є й інші підстави для сумнівів і побоювань. Головним мені здається таке питання: чи не надихне поразка й імовірна деморалізація «постмайданівської» коаліції Росію та проросійських екстремістів на те, щоб іще разочок спробувати поекспериментувати в місті з «російською весною» або якоюсь іншою порою року? І як у такому випадку поведеться старий-новий міський голова?
Адже, коли хочеш бути крутим політичним хуліганом, коли бажаєш «погратись у Донбас», варто зважати на можливі наслідки.
