Хай живуть реформи! Обережно, реформи!
Блискавичне перетворення політемігранта Михеїла Саакашвілі на не просто пересічного українського громадянина, а на чиновника і політика високого рангу вкотре вже актуалізувало питання про сутність й ефективність реформ у Грузії, спираючись на досвід яких (бо іншого досвіду він не має) новий голова Одеської облдержадміністрації змінюватиме 600-літнє місто і весь навколишній регіон. Що ж, для багатьох в Україні грузинські реформи є взірцем, що його мають наслідувати вітчизняна влада і громадянське суспільство. Але, якщо грузинські реформи виявилися настільки успішними, чому їхніх промоторів саджають у в’язниці та переслідують через Інтерпол? Чому ці реформатори не мають нині ані суспільної поваги, ані підтримки?
Звісно, дуже давно констатований той факт, що пророків у їхній вітчизні не визнають, а якщо і визнають, то з великим запізненням, і нерідко посмертно. Проте й одеситам, й українцям на загал такий підхід не годиться: успішні й ефективні реформи потрібні тут і сьогодні, щоб їхній позитивний результат основна маса суспільства відчула вже в найближчі роки. Бо ресурс терпіння українців за останні роки істотно вичерпався, та і кишені спорожніли…
Отож: кілька штрихів щодо різних вимірів реформ Саакашвілі, здійснених у Грузії, причому як їхні суб’єктивні оцінки, так і цілком об’єктивні цифри.
Спершу – суб’єктивні оцінки, які містяться в дорожніх нотатках двох знаних інтелектуалів – львівського науковця доктора історичних наук професора Ярослава Грицака, людини безумовно ліберальних поглядів, і московської публіцистки, кандидата філологічних наук і письменниці Юлії Латиніної (), яка має не просто ліберальні, а ультраліберальні погляди (щоправда, лише в царині економіки). Грицак відвідав Грузію у жовтні 2007 року, Латиніна – на початку червня 2008 року, тобто пишуть вони про ту саму країну у той самий період – незадовго до російської агресії, яка істотно змінила ситуацію.
У тому, що реформи дали реальні позитивні результати, обоє сходяться. «Перше, що вражає, коли приземляєшся в Тбілісі, – це його аеропорт, - пише Ярослав Грицак. – Він збудований одразу по революції. Порівняно з ним не лише київський Бориспіль, а й донедавна варшавське «Окєнцє» виглядають, як бідні родичі. Інше завоювання революції – це дороги, що ведуть з аеропорту до міста, а потім розходяться по всій Грузії. Тут теж видно «руку Саакашвілі». Грузинський уряд виявився послідовнішим за український (нагадаю, було це за президентства Ющенка, який ДАІ наче і скасував, але потім воно невідь як і чому воскресло – С.Г.): ДАІ тут скасовано раз і назавжди, а разом з ним – систему прихованої корупції у вигляді штрафів. У Тбілісі вражає кількість готелів та банків: тих, що вже є, і тих, які будують». Практично тими самими словами описує свої перші враження і Юлія Латиніна: «Потрясение первое от Грузии – это то, что действительно полиция не берет взяток… Она полностью реформирована. Там уничтожена не только ГАИ или, допустим, техосмотр как способ взимания налога с бедных. Там собственно уничтожена бывшая милиция и создано два подразделения, одно из которых называется "патрульная полиция", а другое – "криминальная"… Раскрываемость фантастическая по сравнению, опять же, с прошлой Грузией…» Готелі і дороги її теж вражають, і не лише у Тбілісі: «Второе сильнейшее впечатление – это, конечно, Батуми… В прибрежной зоне, которая будет курортной, и в которой уже все раскуплено, причем "Хаятами", "Мэриоттами", и Батуми через 5 лет будет Дубаем».
Друге позитивне враження професора Грицака – це освітня царина: «У Грузії впроваджена автономія університетів, скасований ВАК та система двоступеневих наукових звань «кандидат–доктор». Кожний грузинський університет може сам визначати, скільки і чого вчити своїх студентів, кожна наукова рада сама присвоює звання доктора наук. Колись, вступаючи до вишу, треба було платити хабар. Тепер у Грузії діє система централізованого тестування випускників шкіл. Якщо абітурієнт склав іспит дуже добре, він може дістати повне або часткове звільнення від плати за навчання. Рівно ж, кожна дитина при вступі до школи дістає ваучер, рівний вартості навчання. Батьки можуть вибирати, в якій школі вчитиметься дитина, а, отже, в яку школу занести ваучер і так фінансово підтримати її».
Латиніна ж згадує, що було в Батумі у цій царині до «революції троянд»: «Нас там, помню, повезли в лучший в мире детский сад, который, как потом выяснилось, не работал, он только для гостей был построен, чтобы они на публику говорили, какой он хороший; лучший в мире университет, который тоже не работал, то есть там ремонт был, гости по телевизору говорили, какой он хороший, а студентов туда на всякий случай не запускали».
Ще один позитив – легкість ведення бізнесу. «Грузинські бізнесмени середньої руки таки виграли від революції, а тому готові підтримувати Саакашвілі, - відзначає Грицак. – Проблема, однак, у тому, що їх не так уже багато. Принаймні, менше, аніж в інших посткомуністичних державах. Більшість тих, що мали руки і голову, виїхали до Росії чи Туреччини». Майже те саме фіксує Латиніна: «Еще более сильным впечатлением является не вот эта набережная, раскупленная "Хаятами", а райончик под названием Гонио. Это деревушка на самой границе с Турцией… И один из владельцев гостиницы, с которым я беседовала, он мне рассказывал, как он ночью строил пристроечку, в которой селил гостей, потом платил за это взятки, и вот теперь пришло разрешение, он за год построил гостиницу такого ярко-оранжевого цвета… и рядом строит уже четырехзвездочную гостиницу».
Але далеко не для всіх загалом позитивні висліди реформ реально позитивні.
«Наш водій-грузин розказує, що шкільні підручники для своїх дітей він купує на базарах, - пише Грицак. – Там набагато дешевше. Його дітей можна вважати щасливими – вони належать до тих 70 %, що ходять до школи. Решта 30 % – щотретя дитина! – сидять вдома, бо сім’я не має грошей ані на підручники, ані на шкільний одяг… У Тбілісі проблема знайти не те, що книжку, а й книгарню. Більшість книгарень перетворена або на банки, або на великі крамниці… Система освіти в Грузії, може, і добра. Питання, однак, які знання вона продукує, і кому ці знання потрібні».
Застереження Латиніної торкаються іншої сфери (мабуть, на книги у неї не вистачило часу): «К сожалению, не только за похищения сажают людей, но, допустим, и за кражу мобильника, причем не только за кражу, но если ты купил краденый мобильник, номер его пробивается по специальной программе, тебя могут тоже посадить». А на додачу голову МВС Вано Мерабішвілі, одного з найближчих соратників Саакашвілі, вона характеризує лаконічною метафорою: «всесильный такой либеральный грузинский Берия».
Але найбільш негативними наслідки реформ виявилися не для злиденного простолюду, а для грузинської інтелігенції. «Інтеліґенція, що традиційно виконувала роль замінника середнього класу, зійшла на маргінес». Причому у всіх відношеннях, від оплати праці до суспільної ваги, підкреслює Ярослав Грицак. У свою чергу, Юлія Латиніна, констатуючи це саме, вважає нищення інтелігенції великим позитивом реформ: «Грузинская интеллигенция очень Саакашвили не любит. Саакашвили и его люди платят ей абсолютной взаимностью… Потому что грузинская интеллигенция привыкла не только, что ты всегда поступаешь в университет, и сын твой поступает в университет, и взятки при поступлении берутся интеллигенцией же, заметим. Но и что режиссер может, допустим, позвонить президенту и сказать "вот там кого-то постреляли, он хороший человек, кто-то совершил преступление, давай его выпустим". А сейчас позвонить некому». Цікаво, що Грицак пише про те, що подзвонити насправді є кому, тільки от корупція з рівня ректорів вишів і офіцерів поліції перейшла на високі владні щаблі…
Кінцевий висновок Ярослава Грицака такий: «Саакашвілі будує капіталізм з нелюдським обличчям в окремо взятій Грузії. До прикладу: від якогось часу лікарня не прийме хворого, якщо той не має медичного страхування. Але як купити страхування сім’ям, яким вистачає лише на їжу? А таких сімей у Грузії багато, набагато більше, аніж в Україні». У Латиніної те саме викликає не осуд, а захват: «Вот это ощущение страны, которая на твоих глазах превращается в Америку, оно потрясающе… Два фундаментальных впечатления – это крайний либерализм, на самом деле крайний либерализм, грядущее экономическое процветание, на которое Грузия ориентирована, и тотальная реформа государственных органов до степени, которую трудно себе представить на постсоветском пространстве».
Ось такі оцінки. А тепер – цифри. Саме на час приїзду професора Грицака у 2007 році номінальний ВВП Грузії перевищив показники на момент відновлення незалежності (тоді ще він рахувався разом з Абхазією й Південною Осетією) і сягнув за $10 млрд., а за так званим паритетом купівельної спроможності – майже вдвічі більшої величини. Інакше кажучи, це був дуже успішний для Грузії в економічному плані рік. 2008 рік – до російської агресії – теж був дуже успішним. Можливо, за надзвичайно сприятливих зовнішніх умов, помножених на авторитарне правління, яке так високо цінує Латиніна, грузини якось би й перетерпіли 10-15 років, поки країна не стала «кавказьким Сінгапуром» (хоч я й не уявляю, що б вона робила з масою елементарно неграмотної молоді). Але, по-перше, 2008 року Росія вчинила проти Грузії масштабну збройну агресію, по-друге (і це головне), спалахнула глобальна економічна криза. А вся економічна політика грузинських реформаторів будувалася на тому, щоб зробити країну вкрай привабливою для зовнішніх інвесторів. Під це бралися західні кредити, на цьому зосереджувалися зусилля влади. Але і війна, і глобальна економічна криза перекреслили цю кабінетну модель. «Кавказьким Сінгапуром» Грузія не стала, хоча, звісно, економічні показники її зростають: торік країна вийшла на понад $18 млрд. номінального ВВП, що є непоганим для маленької держави, що ще 12 років тому жила у повних злиднях. Але водночас усіх різновидів державного боргу – майже $10 млрд. Кожен грузин, тільки-но народившись, уже винен понад $ 2.3 тисячі. Близько 60% ВВП дає сфера послуг. Імпорт у 2,5 рази перевищує експорт. У три з гаком рази в порівнянні з радянськими часами впало сільгоспвиробництво – і лише в останні два роки продемонструвало слабку тенденцію до зростання. Ба більше: реформи мали наслідком потрійне скорочення обсягів продукції тваринництва навіть у порівнянні з часами правління Шеварднадзе…
Інакше кажучи, якщо Міхеїл Саакашвілі копіюватиме на Одещині те, що він робив у Грузії, це може стати дуже небезпечним для України. Бо українці вже мали спроби побудови в країні «капіталізму з нелюдським обличчям» - спершу за правління Кучми, потім – за правління Януковича. Третю спробу, хоч і відмінну від перших двох, українці терпіти не стануть. Тим більше, що поруч – приклад Польщі, де, попри «шокову терапію», нелюдського обличчя новий лад не мав, де не були знищені перспективні галузі промисловості, де селянські інтереси були враховані – на користь усій країні, де освітній і науковий потенціал не був знищений і змарнований, а інтелігенція виступала промотором змін. Ясна річ, що Україна – не Польща, але вона і не Грузія, і якщо в останньої слід було вже рік тому почати переймати досвід створення сприятливого бізнес-клімату і боротьби з корупцією, то багато в чому іншому грузинські реформи, як на мене, виявилися – в силу різних причин – не надто вірним, а той й повністю невірним шляхом до ринку та демократії. Тож, як на мене, слід обережніше запозичати чиїсь моделі і ставити на високі посади зарубіжних реформаторів.
