Хочеш миру – готуй парабелум
Судячи з даних європейських ЗМІ, у країнах Старого Світу почали поступово усвідомлювати небезпеку, що виходить від Росії. Принаймні НАТО планує на додаток до своїх уже наявних 20-тисячних сил швидкого реагування у Європі створити нові, довівши їхню загальну чисельність до 50 тисяч осіб. Німецька газета Welt am Sonntag повідомляє, що попереднє рішення вже ухвалено на рівні керівних органів альянсу, а остаточне залишається за самітом НАТО, що відбудеться у липні. За відомостями видання, головну роль у цьому проекті передбачається віддати Німеччині, а нові війська одержать кілька сотень бойових кораблів і літаків.
Безпосередньої причини для радості українців тут немає: ця армія захищатиме тільки держави – члени НАТО, до кола яких Україна, на жаль, поки що не входить. Однак явним плюсом можна вважати те, що європейці, схоже, перестають бачити в Росії «партнера» - проти партнерів немає потреби озброюватися. Варто звернути увагу і на те, яке завдання тут покладено на Німеччину, яка у всій Європі зберігає найбільш тісні зв'язки з Росією - зв'язки ділові, які неминуче тягнуть за собою і політичні, і культурні.
Чи дасть це Україні шанс знайти нових союзників? Не факт, що знайти їх вийде, але якщо не намагатися – факт, що не вийде.
Так чи інакше, європейці, які цінують комфортне і спокійне життя (а цінує таке життя практично кожен, кому воно доступне), починають розуміти справедливість давньої істини: хочеш миру – готуйся до війни. На жаль, перед очима у них занадто яскравий повчальний приклад: Україна двадцять років налаштовувалася на мир – і в результаті отримала війну. Німці, іспанці, французи та їхні сусіди по континенту вирішили, ймовірно, не повторювати наших помилок.
Якщо оцінювати це рішення (яке, втім, ще не ухвалено безповоротно – попереду саміт) за вектором, воно заслуговує всілякого схвалення. З модулем справа йде не так просто.
Почнемо з того, сили наскільки швидкого реагування планується створити. У німецьких ЗМІ йдеться про те, що в разі потреби ці війська зможуть вступити в дію в термін до 30 днів – просто кажучи, місяць. І це вже насторожує. Місяць, говорите? Щоб у 1939 році захопити Польщу (держава не така вже бідна, територіально не маленька і з військової точки зору далеко не слабка), Гітлеру місяця вистачило з надлишком. Але ж з того часу розвиток військової справи не стояв на місці, зокрема і в Росії.
Якщо подібна агресія насправді трапиться (тричі спльовуємо і стукаємо по дереву), ніхто не пошле в похід на Європу необстріляних вчорашніх школярів. Воювати будуть досвідчені ветерани, які пройшли Донбас і Сирію. Чи не станеться так, що ці сили швидкого реагування зможуть швидко зреагувати лише тоді, коли вже буде пізно щось робити – а проросійськи налаштовані політики в європейських країнах заведуть свою вже звичну пісню про необхідність прийняти статус-кво і перейти до діалогу?
Звичайно, і цю армію складуть аж ніяк не зелені молодики, незнайомі з запахом пороху. Тому від якості бійців варто перейти до їхньої кількості – чи достатня вона? Перш за все, яким саме силам їм потрібно буде давати відсіч?
Офіціозні російські ЗМІ у перший день нинішнього року повідомили про указ Володимира Путіна: чисельність збройних сил РФ встановлюється в 1 902 758 осіб, із них 1 013 628 військовослужбовців. Округляючи – мільйон. З цього мільйона далеко не всіх можна хоч завтра посилати в бій, а з тих, кого можна, частина зайнята в інших місцях. Але навіть якщо Росія використає проти якоїсь країни НАТО кожного десятого наявного солдата і офіцера – у неї вже буде дворазова чисельна перевага.
До речі, проти кого цю силу можна було б використати? Британія, Італія, Іспанія та Португалія, мабуть, можуть поки спати спокійно. На найбільшу небезпеку наражаються ті члени НАТО, які безпосередньо межують із РФ: Норвегія (втім, і для скандинавського королівства загроза невелика: вторгнутися в нього Росія могла б тільки дуже вузьким фронтом і на мало кому потрібний північ країни), Естонія і Латвія.
Здавалося б, таку невелику ділянку кордону обороняти нескладно, і особливо великі сили для цього не потрібні. Але не слід забувати, що Росія має контакти з Білоруссю, зокрема військового характеру. Контакти ці настільки тісні, що дозволяють проводити спільні військові навчання на білоруській території.
Чи може Росія використати Білорусь як плацдарм для атаки на Європу? Це видається неймовірним. Але якби п'ять років тому хтось передбачив, що не мине і року, як російські війська ввійдуть в Україну – йому б порадили краще закушувати. І в нинішній ситуації слова «неймовірно» і «неможливо» – аж ніяк не синоніми.
З території своєї західної сусідки РФ може завдати удару по ще двох членах НАТО: Литві та Польщі. Гіпотетичний фронт (нагадую, що тут вся розмова поки що гіпотетична) розширюється. Крім того, фактичний контроль над Кримом відкриває можливість загрожувати Туреччині, відносини Росії з якою в останні роки важко назвати теплими. Однак, судячи з усього, у проекті створення сил швидкого реагування ця держава не фігурує – там ідеться тільки про європейські країни.
Отже, Росія має багатий вибір місць для можливого удару. Чи достатньо буде 50 тисяч осіб, щоб прикрити їх усіх і вчасно відбити агресію в потрібному місці? Повної впевненості немає.
Усе це говориться зовсім не в докір європейцям. Їхню логіку можна зрозуміти. Російська загроза видається не такою вже реальною (Україна – це ж десь далеко), а зростання військових витрат мало кого здатне надихнути. Значно приємніше було б ті ж гроші витратити, наприклад, на якісь соціальні програми або на розвиток інфраструктури. Та й хто може на нас напасти? Адже на пам'яті нинішнього покоління ніхто не нападав, на пам'яті його батьків теж.
Але навіть за таких умов чисельність військ швидкого реагування виглядає дивною. Якщо напад Росії всерйоз не очікується, вона здається зайвою. Тих чотирьох із половиною тисяч військових, які розташовані в Польщі, цілком вистачило б, щоб нагадувати Москві: вторгнення в ці країни означає напад на весь блок НАТО. Для справжньої ж війни цих сил явно не вистачить. П'ятдесят тисяч - це для Атоса занадто багато, а для графа де Ля Фер занадто мало.
Важко визначити, в чому головна причина такого підходу. Швидше за все, тут змішалася і політика, і економіка, і навіть психологія. Західним європейцям важко зжитися з думкою, що Росія – сильний і небезпечний ворог, від якого потрібен серйозний захист. Але і вдавати, ніби все гаразд, теж більше не можна.
Тож крок уперед робиться – але невпевнений і половинчастий.
