Хто на політичній арені?
«Настав час владі визнати силу й важливість професіоналів», - група «Перше грудня»
Як відомо, у 2014 році Революція гідності відправила геть з владних посад «проФФесорів», а через п’ять років волею 44% (на президентських виборах) і 22% (на виборах парламентських) від загального числа електорату влада перейшла до справжніх «проФФесіоналів», які 10 листопада провели у Києві черговий з’їзд своєї партії «Слуга народу». Втім, уже під час з’їзду (учасники якого, за даними інформагенцій, вклалися у годину з хвостиком і голосували, як і належить, одностайно) делегатів порадували повідомленням, що буде й другий етап – не пізніше 15 лютого 2020 року. А вже після закінчення з’їзду новий партійний голова Олександр Корнієнко порадував публіку, що «Слуга народу» стане «партією нового типу». Ті, хто вивчав історію КПРС, знають, що у Корнієнка були попередники: «партія нового типу», в якій рішення на з’їздах ухвалювалися одноголосно, а реальні проблеми обговорювалися не публічно, а підкилимними способами, вже існувала. І закінчила погано…
Утім, про все по-порядку. А саме: про згаданих уже «проФФесіоналів», про небезпеку їхньої деструктивної діяльності на високих посадах як для партії, так і для України, з’їзд «Слуги народу» не звернув увагу. Чому? Можливо, тому, що саме вони щось вирішують, а інші танцюють під їхні дудки?
От, скажімо, один із заступників міністра освіти і науки приїздить до Київського національного університету імені Шевченка, виступає перед викладацькою аудиторією та заявляє: ми, мовляв, скоро скасуємо всі ці захисти дисертацій, кому вони потрібні, ці професора і доценти, ми заберемо в них доплату за вчений ступінь, от я Могилянку закінчив, і мені досить, усе знаю, навіщо ті дисертації? Агов, це особиста думка цього заступника чи така ідея справді обговорюється в міністерстві? Особисто я знаю пару позасистемних філософів, які давно її «прокручують» через мас-медіа, висловлюючи заодно зневагу до вже покійних Сергія Кримського та Мирослава Поповича, але то нікчемні морально і професійно (але популярні серед люмпен-інтелігенції) балакуни, невже їхні ідеї стали урядовими?
Інший приклад: знакова парламентська діячка від «Слуги народу», яка займається у Верховній Раді закордонними справами, веде мову про членство Австрії у НАТО (хоча це міжнародно визнана нейтральна держава), про російську армію як другу за силою у світі (а китайська як тоді?) та про двопалатний парламент у Конституції УНР (такого не було і бути не могло). Чи про те, що право кожного міста й регіону визначати собі власних героїв, не зважаючи на центральну владу, на загальнодержавний пантеон, і будувати їм пам’ятники нічим не загрожує цілісності держави…
Іще одне свідчення «проФФесіоналізму» тих, хто «нагорі». Представники однієї з єврейських організацій побували в Офісі президента і по тому ледь не з жахом розповіли: там ніхто не володіє інформацією про нюанси (назвімо це так) запланованого спорудження меморіального комплексу в Бабиному Ярі на гроші олігархів (у тому числі й російських), про те, яку ідеологію можуть у нього закласти, – є тільки загальне знання про те, що, мовляв, так, нацисти розстрілювали там євреїв і ромів, військовополонених і підпільників. Але ж навіщо Офіс президента, коли там немає хоча б одного знавця цих проблем?
Ну, а про те, як ОП переплутав Латвію з Литвою під час візиту президента Зеленського до Риги та про наступний пошук фахівця з політичної географії через Інтернет, мабуть, і говорити не варто…
Утім, усе це не дивно, зважаючи на «концерт», показаний очільником президентського офісу Андрієм Богданом на телешоу Савіка Шустера. Ось що сказав Богдан, виступаючи в обговоренні питання щодо права власності на землю: «Давайте взагалі подивимося – що таке українець. Українців позбавили в 1917 році права власності на землю. До цього в Україні жило 70 мільйонів людей. 70! І як тільки позбавили українців права власності на землю, вони поїхали в Канаду, в США, в Бразилію, в Аргентину, в Польщу. Вони підняли весь світ. Усі ці країни стали аграрними. Вони всі працюють, заробляють – і гордяться тим, що у них українці володіють землею». Ось так особа, яка у словосполученні «прем’єр-міністр» робить дві помилки, розправляється з історією, демографією й економічною географією.
Саме «розправляється», іншого слова не можу підібрати. Бо ж можна не знати точно, що на початку Першої світової війни на території нинішньої України проживало понад 36 млн люду, відтак, у 1917-му, після всіх утрат на фронтах і в тилу, їх апріорі не могло стати вдвічі (!!!) більше, проте порядок цифр людина освічена мала би знати. А в 1917 році українців зовсім не позбавили права на землю – навпаки, навіть ті, хто не мав землі, на території колишньої Російської імперії її отримали. Більшою частиною незаконно, взявши силою, проте отримали. У 1919-20 роках більшовики ці землю спробували забрати у селян, запровадивши продрозкладку та комуни, проте наразилися на шалений спротив, і в 1921 році змушені були запровадити НЕП і почати українізацію. Остаточно ж землю у селян Радянської України забрали у 1929-30 роках, а на західних землях – до кінця 1940-х. Речі абеткові, львів’янин мав їх вивчати ще у старших класах школи, а потім – у Львівському університеті, де здобув у 1998 році диплом економіста (!!!). Не менш абетковими є ті факти, що перша хвиля переселення українців до Канади, США, Аргентини та Бразилії відноситься до кінця ХІХ – початку ХХ століть і пов’язана з безземеллям населення Галичини та Буковини. Друга хвиля була між світовими війнами й охопила тепер уже й волинян, які потрапили під польську окупацію. Нарешті, повоєнна хвиля переселенців за океан включала втікачів від більшовизму з усієї України. Ну, а до Польщі українці почали достатньо масово переселятися тільки в останні роки; раніше вони були на певній частині території Речі Посполитої автохтонами, яких силоміць переселяли, скажімо, в ході повоєнної операції «Вісла»…
А ще було масове переселення українських селян у межах Російської імперії на Далекий Схід, у Маньчжурію та Сибір і Казахстан. А потім – кілька хвиль примусових переселень: «куркулів» і «підкуркульників», «саботажників», «контрреволюційних елементів», «посібників бандерівських банд» тощо у східні райони СРСР – аж до Чукотки та Колими. Про це Богдан не згадав.
Не міг галичанин за місцем народження, за місцем проживання у дитинстві та юності, за місцем отримання середньої та двох вищих освіт не знати нічого про історію Галичини, відображену в безлічі художніх і документальних книгах, в курсах історії та літератури.
Варто згадати і заяву віцепрем’єра Кулеби про те, що, мовляв, у майбутньому «російський президент приїде до України і схилить голову перед монументом героям АТО» (це ж треба – до такої міри нічого не знати про Росію!), і пропозицію міністра закордонних справ Пристайка запровадити подвійне громадянство чи не передусім з Румунією й Угорщиною (тобто з тими державами, які незаконно роздали на Буковині та Закарпатті десятки тисяч своїх паспортів і в яких є впливові сили, що прагнуть відірвати шматки української території; власне, масова роздача російських паспортів – це те, що робила Москва перед 2014 роком у Севастополі), і, заяву президента Зеленського щодо миру на Донбасі: «Мені пофіг, з ким буде перемир’я» (тобто глава Української держави. схоже, має намір таким перемир’ям де-факто легалізувати терористів?). Але досить. Набридло.
P.S. Написане зовсім не означає, що серед нинішньої владної команди відсутні справжні професіонали (з одним «ф»). Лихо в тому, що вони бачать перед собою приклад Олександра Данилюка, який злетів з посади секретаря РНБО через незгоду з «самим» Андрієм Богданом, і приклади відставок менш значних чиновників, які не сподобалися комусь із діячів «потаємного кабінету» (як назвали реальних можновладців учасники Ініціативної групи «Першого грудня» у своєму недавньому зверненні», в якому, зокрема, наголосили: «настав час владі визнати силу й важливість професіоналів») – і мовчать. І голосують за зразком ВКП(б)-КПРС. Мовляв, хоча і сидітимемо тишком-нишком, але ж робитимемо корисні справи. Та чи вийде, коли нагорі така кількість «проФФесіоналів», - а я ж далеко не всіх їх перерахував…
