Малоросія проти України
«Счастлив, кто посетил сей мир
В его минуты роковые…»
Київ, 05.12.2013
Трапляються в історії унікальні моменти, коли за лічені дні народ проходить більший шлях, ніж за попередні роки та десятиліття. Саме такий момент настав зараз в Україні. Десятки тисяч – на маніфестації в Києві 24 листопада. Сотні тисяч – всього за тиждень, в тому ж Києві. Виходячи на Хрещатик, люди просто не вірили власним очам: як же, виявляється, нас багато!!!
Стрічка Фейсбуку нагадує зведення з фронтів, причому багатьох одночасно. З Криму на київський Майдан їдуть татари. З Закарпаття – 500 людей, які щойно мирно «змели» зі свого шляху патруль ДАЇ. У Василькові місцеві мешканці героїчно намагаються блокувати колону «Беркуту». В Києві автомобілісти блокують базу того ж таки «Беркуту» (і це вже після відкриття перших карних справ за блокування машинами Кабміну!). Студенти КНУ, після двогодинних перемовин, вибивають з першого заступника міністра освіти наказ про заборону переслідувань студентів за участь в акціях протесту. Київський Майдан обростає філіями: біля судів, прокуратури, МВС…
Звісно, влада чинить запеклий опір. Працює «Беркут». Працюють старанні слідчі та слухняні судді. Працюють «тітушки». Але протестувальників звично «вибивають» поодинці – а одночасно з цим в загальний потік опору вливаються десятки та сотні, причому цілком незалежно одне від одного.
Поєднує не вождь і не єдиний «командний центр». Поєднує ідея.
Здоровий (а нерідко і нездоровий) скепсис українців стосовно трьох лідерів парламентської опозиції, здається, прислужився нам якнайкраще: від радикально вилікував нас від «вождизму» і привчив покладатися у боротьбі за наше спільне майбутнє насамперед на власні сили.
Сталося диво: протест радикальним чином децентралізувався. Революція обернулася гідрою: відрубаєш їй голову – виростає десяток нових!
Що ж сталося?
Будь-яка влада, свідомо чи несвідомо, підтримує чи впроваджує своїми діями якийсь-то культурний «проект». Формуючи та структуруючи політичний простір, вона робить це за якимись усвідомленими чи неусвідомленими нею принципами, в яких завжди є чітка культурологічна «прописка».
Якою є культурологічна «прописка» донецької влади?
Вона – плоть від плоті Донбасу, зі всією його історично сформованою унікальністю.
Донбас – земля прибульців, мігрантів, що знайшли між собою спільну російську мову.
Саме тому мешканці Донеччини, за всього притаманного їм стихійного ізоляціонізму, принципово не можуть стати зародком особливої «донбасянської» нації. В курдів, басків, силиційців є вросла в землю етнічна самобутність. Тут – ні. Весь етнічний матеріал суто вторинний і має зовнішнє Донбасу культурне коріння. Насамперед, звичайно ж, російське.
Зрозуміло, що тут добре приживається «інтернаціоналізм», і, відповідно, існує глибока, інтуїтивна недовіра до всілякого «націоналізму».
Проекту «української нації» (хай би як сполучалися в ньому «етнічні» та «політичні» чинники) донецькі ідеологи – наскільки взагалі можна казати так стосовно Партії регіонів – протиставили проект України як «міні-СРСР». Немає «української нації» – є «багатонаціональний український народ». Звідси ритуальні танці довкола прав «національних меншин», зрозумілих тут не як в Європі – етнічні меншини в межах єдиної нації – а як особливі «національності» в межах соборного україно-російського народу (в ідеалі – із закріпленою в Конституції довомовністю).
Але «міні-СРСР» – це не що інше, як «міні-Російська імперія»!
Справді, Донбас – це наче маленька Росія, яка волею історичної долі опинилася за межами Росії. В точному сенсі слова: мало-Росія.
Як і у великій Росії, тут після розпаду СРСР з’явилися свої «олігархи». Але, на відміну від великої Росії, тут їм не склали серйозної конкуренції ані місцеві «органи», ані старі, із цековським вишколом, кремлівські «апаратчики».
Тому в Донбасі, а згодом і в Україні в цілому, місцевим ФПГ вдалося реалізувати той самий сценарій, за спробу впровадження якого в Росії сидить Ходорковський: ціла країна під контролем групи нуворішів, з «кишеньковою» більшістю в парламенті й лише частково незалежним від них державним апаратом.
З поправкою на цей контроль нуворішів, модель України під владою «донецьких» виявилася природною варіацією на тему традиційної моделі російської державності.
«В России две напасти: внизу — власть тьмы, а наверху — тьма власти» – писав колись Гіляровський.
Здавалося б, все традиційно та логічно: є надбагата верхівка, що експлуатує на власну користь природу та індустрію цілої країни, і є решта населення, яка так-сяк пристосувалася до чинної влади і, у своїй рихлості, не чинить їй скільки-небудь помітного політичного опору. Річ не в тім, що це населення недостатньо освічене. Але для організованого опору владі – такого, який постійно, тепер вже майже виключно в мирних формах, здійснюють стосовно своїх влад громадяни країн Західного світу – треба мати основу для єднання, не вкорінену в самій цій владі.
Як це можливо в Росії, яку було сколочено як ціле виключно зусиллями російської держави?
Ось що насправді породжує тупиковий характер столичного громадянського протесту в сучасному російському суспільстві. Хай би за що боротися, за підсумком виходить або та сама «єдина та велика Росія» (в розсипу альтернативних версій від Лимонова до Навального), або… не виходить взагалі нічого (в найгіршому разі виходить розпад Росії, тобто третій етап демонтажу Російської імперії, до чого наразі, здається, не готові ані Росія, ані решта світу). Але «єдина та велика Росія» – це і так вже остогидлий привілей влади.
Що ж в Україні?
В Україні – вірніше, в значній її частині – виявилася живою, і у потрібний момент прокинулася, традиція єднання її мешканців поза межами й незалежно від будь-яких владних структур. Так, як свого часу об’єднувалися запорізькі козаки; а потім махновці й ще десятки дрібніших самодіяльних «загонів»; а потім ОУНівці, бульбівці, і знов-таки десятки дрібніших самодіяльних «загонів».
Цього «донецька влада» не врахувала. В кривавих сутичках дев’яностих, навіть найвправнішим їхнім учасникам – тим, які зрештою і вийшли з них переможцями (читай: живими і з грошима) – в культурному плані було значно простіше, позаяк боротьба точилася в суто гомогенному (донбаському) культурному просторі. На обрії маячили лише зав’язані на радянському ВПК «дніпропетровські» та «харківські», ментальні відмінності яких відчувалися й подеколи серйозно дратували, але непереборного культурного розриву все ж таки не становили.
Проблеми підспудно почалися на всеукраїнському рівні, вийшовши на який «донецька влада», попри всі попередження її попередників, глибоко та міцно забула, що «Україна – не Росія». Проект цієї влади, повторюся, полягав саме в тому, що Україна – та сама Росія, але автономна і у більш скромних географічних масштабах.
Як виявилося, це був перший серйозний «прокол».
Другий «прокол» виник тоді, коли «донецька влада», з тією ж ментальністю і так само геть не відчуваючи культурних відмінностей, врізалася тепер вже в світову політику.
Ну не вчили цих людей «мультикультуралізму», не вчили. Боротьбі за виживання – так; контролю фінансів та виробничих фондів – так; приватизації силових структур (зі збереженням за ними державного статусу, або без нього) – аякже. А от з «мультикультуралізмом» не склалося. Або, точніше, люди склалися без нього – ще за багато років до того, як він їм реально і гостро знадобився.
А як без мультикультуралізму в сучасному світі?
Першими цей культурний неадекват відчули й роздратовано констатували європейські дипломати (як виявилося, американські також, хоча ці висловлювалися не так публічно).
А коли на міжнародному рівні після Вільнюсу виникла всім очевидна розколина, проблеми культурного порядку далися взнаки вже й всередині країни – здавалося б, стиснутої та скутої під майже абсолютним владним контролем «донецьких».
Люди згадали, що поза межами й незалежно від цієї влади в них є достатньо багато спільного. Ба більше, радість спілкування стократ посилилася саме тому, що єднання відбувалося та відбувається поза межами й незалежно від цієї важкої, задушливої влади, що відверто нехтує власним народом.
Ми – українці. Ми хочемо в Європу. Хочемо бути її частиною.
Здавалося б, простіше не буває.
Але те, що люди можуть самі чогось хотіти (крім, звісно, «хліба й видовищ»); і хотіти не поодинці, а разом; і разом же діяти, захищаючи свою спільну волю та власний спільний вибір – цього «донецька влада» вмістити в свою картину світу не могла. Та й зараз не може. До речі, чимало мешканців Донбасу також – звідси досі популярний міф про суто американське коріння «помаранчевої революції». В ментальності і донецьких політиків, і значної частини донецьких інтелектуалів, народ може поєднуватися й діяти разом виключно за вказівкою «згори». Не з Москви, так з Донецька; не з Донецька, так з Вашингтону.
Чим закінчиться теперішнє протистояння, чи переросте самоорганізувальний масовий рух у справжню народну революцію – побачимо у найближчі дні.
Але в кожному разі «донецька влада» як влада українська приречена. Приречена не економічно (або не лише економічно – хай про це судять економісти), а культурологічно. З українською нацією, що міцніє просто на очах, цій владі вже не впоратися.
Чи означає це, що найближчим часом неминучий розкол України на національний «центро-захід» і ще більш скромний, ніж в теперішньому донецькому проекті, зате вже суто малоросійський «сходо-південь»?
В культурологічній перспективі, такий розкол цілком реальний, але не неминучий. Хоча задля подолання цієї небезпеки потрібна культурна політика принципово нового типу. Така, якої ще не бачила Україна, а багато в чому не бачила й Європа.
В гетерогенному культурному просторі – яким наразі безумовно є Україна як ціле – можна жити лише за законами усвідомленої «багатоукладності». Або – якщо хочете – за відпрацьованими правилами «перекладу» з мови однієї ментальності на мову іншої.
Лише в цьому разі націоналістичний «центро-захід» не підніметься, як зараз, стіною проти примусово впровадженого «інтернаціоналізму по-руськи», а донецькі «інтернаціоналісти» не будуть з глухим роздратуванням відштовхувати від себе українських «націоналістів».
Не забудьмо і про багатоукладність суто економічного ґатунку: в країні, де величезні заводи, що потребують жорстко централізованого управління «веберівського» типу, співіснують з успішними на світовому ринку IT-компаніями, потрібна така ж гнучкість переходу з однієї управлінської «мови» на іншу (стосовно різних галузей економіки), що й в описаному вище культурному вимірі.
Вибудувати такий культурний проект складно, але можливо. Принаймні саме від успіху чи неуспіху його побудови залежатиме саме виживання української держави в її сучасних територіальних кордонах.
Це й буде найважча внутрішньополітична проблема, яку доведеться вирішувати новій українській владі.
Олексій ПАНИЧ, доктор філософських наук, провідний науковий співробітник НВО «Дух і Літера»
