«Меморандум Яресько» й однобокість технократизму
Наталія Яресько, вже в ранзі екс-міністра фінансів, виступила зі своєрідним «меморандумом», зверненим до нового уряду. За її словами, попри певне зростання економіки, українці тільки з часом зможуть відчути поліпшення свого добробуту. «Економічне благополуччя дуже залежить від ситуації з безпекою на Донбасі. Україна віддана ідеї миру, але це вимагає повної імплементації мінських угод, насамперед, з боку агресора», - зазначила Яресько. Ба більше: глобальне економічне середовище зараз, за її словами, не в найкращому стані. Про це свідчить доповідь МВФ, в якому йдеться про надзвичайно низькі темпи зростання в економіках, що розвиваються. Екс-міністр закликала продовжувати шлях фіскальних обмежень, скорочувати дефіцит бюджету і жити за коштами. «Новий український Кабмін повинен невідривно виконувати програму МВФ, повністю її імплементувати, зокрема, привести ціни на газ до ринкових. Це критично важливо». До цього екс-міністр додала, що ризик популізму дуже високий, і в цьому небезпека. Тільки при повній імплементації програми МВФ Україна зможе відновити довіру і впевненість не тільки міжнародних партнерів, але і бізнес-спільноти.
Що ж, «меморандум Яресько» - річ серйозна, а сама вона є кваліфікованим технократом, добрим фахівцем із роботи з фінансовими потоками. Під цим оглядом усе, сказане нею, є правильним. Якби не деякі капосні «але»…
Почнімо з програми МВФ. Що сказала Яресько про ситуацію в країнах, які раніше неполіткоректно звалися «слаборозвиненими» чи «третім світом»? Їхні економіки найчастіше в поганому чи дуже поганому стані. А де в основному працює МВФ, де втілюються його рекомендації? У цих країнах…
Згадаймо: у Болівії у мідних копалинах ще у 1980-х працювало велике число індіанців, які постійно страйкували та домагалися підвищення зарплати, тож держава друкувала «порожні» гроші, у країні була висока інфляція. Копальні за рекомендацією МВФ приватизували, число працівників там скоротилося у кілька разів, вони стали економічно ефективними, інфляція в країні увійшла у прийнятні межі. Невдовзі десятки тисяч звільнених працівників, не знайшовши інших джерел доходу, почали вирощувати рослинну сировину для виробництва наркотиків – іншої роботи в країні не було. Джефрі Сакс, знаний економіст, який поклав чимало років на проведення реформ у цій державі, змушений був визнати: «Болівія зі злиденної країни з високою інфляцією перетворилася на злиденну країну з низькою інфляцією».
Ба більше: на початку ХХІ століття у Болівії до влади шляхом загальних виборів прийшов уряд, який спирався на симбіоз комуністів і наркобаронів. І ці копальні знову були націоналізовані, а про демократію в країні забуто…
А от до чого іноді призводили намагання якнайбільше зменшити бюджетний дефіцит. За умов глобальної економічної кризи на початку 1930 року німецький канцлер Брюнінг запровадив бездефіцитний бюджет. Через півроку кількість голосів, поданих за НСДАП на парламентських виборах, зросла до 18,3 % у порівнянні з 2,6 % в 1928 році. Помітно стрибнуло вгору і число прихильників компартії – і далі обидва ці показники невпинно росли. Ще приклад. Попередник Франкліна Делано Рузвельта на посаді президента США Герберт Кларк Гувер 1932 року збалансував бюджет і скоротив державні витрати. В результаті американська економіка опинилася на грані колапсу, а фінансова система почала розсипатися (хоча врешті-решт бюджет бездефіцитним звести не вдалося – дефіцит перевищив 4 мільярди доларів, більш, ніж удесятеро «вагоміших», ніж сьогодні). Політична ситуація дійшла краю: ліві і праві радикали піднімали на свої марші мільйони безробітних. У відповідь табір безробітних ветеранів війни у Вашингтоні влада розчавила за допомогою танків. На початку березня 1933 року практично всі банки США зупинили свою роботу. Ще тиждень-другий, і невідомо що сталося би зі Штатами. На щастя, став до роботи Рузвельт і пішов дещо іншим шляхом…
Інша проблема. Заклик привести ціни на газ до ринкових звучить гарно. Та чи існує для масового українського споживача газовий ринок? Ні. У цій сфері панує монополія. І просте підняття цін – це гарантія соціально-політичного вибуху під гаслами, які можуть становити загрозу національній безпеці.
Крім того, реальна газова сфера – це сфера повного олігархічного свавілля, яке де-факто здійснюється за підтримки держави. Вочевидь завищені обсяги споживання газу, за які платять ті, в кого немає лічильників. І не просто завищені, а вигадливо. Реально великої різниці немає, одна чи двоє осіб живе у квартирі, троє або п’ятеро людей у сім’ї. Поясню конкретно: якщо двоє – це сім’я, то і суп зазвичай вариться на двох, і картопля з котлетами смажиться… Якщо з’являється дитина, то ситуація змінюється – багато що для дитини готується окремо. Ну, а далі, коли у сім’ї кілька дітей, старших за два-три роки, то і чай, і суп, і картопля готуються для всіх, і споживання газу майже таке саме, як і на трьох членів сім’ї. Тож за чинною системою плати за споживання газу – у прямій залежності від кількості жильців квартири – на українців де-факто накладена подушна подать, яка, на додачу до всього, по суті є економічною війною проти сімей з двома та більшою кількістю дітей, тобто проти самовідтворення української нації.
Можуть сказати – ставте лічильники! Але ж чи не є такий заклик демагогією? В Україні, за оцінками експертів, слід поставити не менше 4 мільйонів газових лічильників. Чи є вони в наявності сьогодні? Риторичне запитання. Риторичним є й інше – чи поставлять у найближчі роки споживачам так звані «безплатні лічильники»? Ясно, що ні. То що, ставити за свій рахунок? Але як бути з тим, що за численними експертними оцінками газопостачальні компанії включають плату за лічильники та за їхнє встановлення – навіть коли ви це робити семі! – в плату за спожитий газ? Тепер візьмімо плату за газовідведення, постачання газом. Це новація, запроваджена за уряду Яценюка, тобто так звана «реформа». Але чому вона має братися з кожного члена сім’ї? Що, для нього ставиться окрема плита з окремим газовим шлангом? Це ж теж подушна подать, як за феодалізму! Отож висновок: якщо не зламати олігархів-монополістів у газовій сфері, то це не реформи – це зміцнення кланово-олігархічної системи, такого собі «промислового феодалізму», коли пересічний громадянин змушений платити подушний оброк «ханові Ахмету» чи «князеві Димітрію»…
Але, схоже, цих проблем технократичне око не бачить. Як й інших. Скажімо, того, що треба не лише відновити довіру міжнародних інституцій та інших держав до України, а й довіру українців до цих інституцій і держав. Бо що ми маємо? Невиконання державами-гарантами положень Будапештського меморандуму, здачу Криму під тиском деяких західних лідерів, ручкання цих лідерів із Путіним… А на додачу ще й «панамґейт», чи не так? Я вже не кажу про те, що повна імплементація Мінських угод (з амністією терористам і збереженням їхньої армії під виглядом «народної міліції» – це громадянська війна з сотнями тисяч, а то й мільйонами жертв – скільки там в Україні АЕС?
Отож і виходить, що не все так просто, як видається навіть найбільш кваліфікованим технократам. Адже наразі Україна перебуває у нестандартній ситуації, яка потребує нестандартних підходів і нестандартного вирішення економічних проблем. Якими мають конкретно бути ці підходи – це справа передусім економістів, але не тільки їх, а й фахівців із постколоніалізму, із соціальної психології, із ідеологічної боротьби та з воєнно-політичної стратегії. А ще – відповідальних політиків. Без таких спільних зусиль і спільної програми дій найкращі наміри тих чи тих фахівців розбиватимуться об невблаганну реальність. Із найнебезпечнішими для країни наслідками.
