Міф про раптовість і народну війну

Юрій Райхель

22 червня, 10:49

Дата 22 червня 1941 назавжди залишиться чорним днем календаря. Для СРСР почалася війна на його території і почалася вона з нищівної поразки Червоної армії, причини і наслідки якої досі є предмет запеклої політичної та пропагандистської війни.

Про те, що «броня крепка и танки наши быстры» так довго запевняли всіх і вся, що, врешті-решт, у це повірили навіть автори цієї пропагандистської легенди. Напружуючи всі сили, країна витрачала на воєнні потреби 1940 року до 30% бюджету. Народ недоїдав, ходив у лахмітті, жив у переповнених квартирах, проте промисловість випускала найбільше у світі танків, літаків, артилерійських гармат, снарядів і патронів.

До того ж «Пусть помнит враг, укрывшийся в засаде / Мы начеку, мы за врагом следим». Тому міф про раптовість і непідготовленість армії і країни до віроломного нападу від початку сприймався з певною недовірою. Звичайний здоровий глузд підказував, що приховати зосередження величезної армії біля кордону просто неможливо.

Про славних радянських розвідників, які з легкістю проникли в задуми ворога, точно все повідомили просто з Берліна і навіть далекого Токіо, написано купи книг і знято кілометри кінофільмів.

Якщо так, то одразу виникає запитання: а чому, власне, країна опинилася з перших днів війни в такому страшному становищі?

Сталін не вірив розвідці, писав резолюції на доповідях про початок війни з використанням ненормативної лексики, танки були нікудишні, літаки з фанери, автомобілів мало, на озброєнні тільки трилінійні гвинтівки, та й тих на всіх не вистачало. Та ще одне. Вермахт мав досвід війни і був повністю відмобілізований.

Ось із цього і почнемо. Скільки воювала Німеччина з вересня 1939 року по червень 1941? У Польщі війна йшла у вересні 1939 року близько 30 днів. У Франції німецька армія воювала з 10 травня по 25 червня 1940 року. Всього 46 днів. У Норвегії дуже обмежені за масштабом бойові дії тривали з 9 квітня по 8 червня 1940 року. Всього 60 днів. В Югославії бої тривали з 6 по 17 квітня 1941 року, в Греції з 6 по 30 квітня. Всього 33 дні. Разом: вермахт з вересня 1939-го по 22 червня 1941-го воював 169 днів, округлимо за рахунок неврахованих боїв до 180 днів, тобто шість місяців.

Що ж Червона армія? З весни по 16 вересня 1939 року тривав конфлікт на річці Халхін-Гол. Близько 106 днів. Незнаменита війна з Фінляндією з 30 листопада 1939 року по 12 березня 1940 року. Всього 103 дні. У підсумку Червона армія воювала 209 днів, тобто близько семи місяців. Тому бойовий досвід у двох армій приблизно однаковий в арифметичному сенсі. Інше питання, що у війні з Фінляндією Червона армія ніяких лаврів не отримала. Навпаки, в Берліні дійшли висновку, що мають справу з колосом на глиняних ногах.

Тепер про так звану раптовість. Сталін був кривавим диктатором, але він не був дурнем і наївною людиною. З іншого боку, радянська агентура зуміла розкрити розгортання німецької армії біля кордонів СРСР досить точно. Відомий документ під назвою «Спецповідомлення» Розвідуправління Генерального штабу Червоної армії від 31 травня 1941 року. У ньому наведено дані про зосередження вермахту. Порівняємо їх із фактичними. Йдеться про дивізії.

Як бачимо, у «Спецповідомленні» дещо завищена число піхотних дивізій, але зазначено менше танкових. Насправді їхнє число вказано точно на 31 травня 1941 року. Три танкові дивізії прибули просто перед початком війни і не могли бути враховані наприкінці травня. Тому сили противника були відомі досить добре.

Чому ж Сталін довго не вживав, за досить поширеною думкою, ніяких заходів? Висновки радянська розвідка робила прямо протилежні. У тому ж «Спецповідомленні» говориться:

«Загальний розподіл збройних сил Німеччини полягає в наступному:

- проти Англії (на всіх фронтах) 122-126 дивізій;

- проти СРСР 120-122 дивізії;

- резерв 44 - 48 дивізій».

Проти СРСР начебто 122-126 дивізій, але проти Франції було розгорнуто 136 на фронті в 200 км. Логічно припустити, що на фронт від Балтійського до Чорного моря вермахту знадобиться набагато більше. Звідси випливав цілком зрозумілий висновок, що німецьких військ біля радянських кордонів недостатньо для агресії.

Танків у вермахту було приблизно в шість разів менше, ніж у Червоної армії. І якість їхня була зовсім не така, у чому нас увесь час радянська і тепер російська пропаганда намагається запевнити. За своїми тактико-технічними характеристиками тільки 439 танків Pz-IV з 75-мм гарматою можна віднести до середніх. Решта з понад трьох тисяч зосереджених біля радянського кордону були легкими. У західних округах СРСР було 23268 танків. З них більше тисячі нових Т-34.

На 22 червня 1941 року німці розгорнули проти Радянського Союзу 22 винищувальні авіагрупи, що мали 1036 літаків. Їм протистояли радянські ВПС, які лише у складі авіації західних округів мали близько 4200 літаків. Ще 763 винищувачі було в складі авіації флотів.

Сталін пишався своєю логікою і був абсолютно спокійний. Гітлер не ідіот і з такими малими силами нападати не буде. Російський історик Марк Солонін зауважив, що «Сталін не зміг передбачити, повірити в те, що його величезна, оснащена найкращим у світі озброєнням армія - це всього лише озброєний натовп майбутніх дезертирів і військовополонених. Він не подумав про те, що тисячі танків і літаків, десятки тисяч гармат, мільйони гвинтівок будуть кинуті на узбіччях доріг натовпами колишніх червоноармійців, що панічно втікали».

Із середини травня 1941 року почалася прихована мобілізація. До 22 червня із запасу було призвано понад 800 тис. осіб. Вже 18 червня західні військові округи отримали накази про приведення в бойову готовність. І в більшості своїй він був виконаний. Хоча це мало допомогло. У перших прикордонних боях війська всіх округів були розгромлені.

Причину катастрофи літа 1941 року слід шукати не в кількості танків, літаків або помилках керівництва. Тією чи іншою мірою всі ці фактори треба враховувати, але не вони визначають повною мірою сформовану ситуацію.

Проблема в політиці, моральному стані держави. Понад 20 років країна жила в обстановці безперервного терору, голоду та голодомору, заслань і розстрілів. Жити ставало все гірше і гірше. Нічого було їсти, ніде було жити. У столиці країни Москві робітники жили в цехових душових чи біля своїх верстатів. Носити було нічого, тому обходилися спецодягом. Голосувати ногами не можна. Кордон на замку. Там Микита Карацупа зі своїми бійцями і вірним Індусом. Тому повна безвихідь.

І ось альтернатива з'явилася - з першими пострілами вранці 22 червня 1941 року. Під командуванням майбутнього маршала, а тоді генерал-майора Костянтина Рокоссовського 9-й механізований корпус здійснює марш від Шепетівки до Луцька. «24 червня... в районі Клевані (150 км від кордону) ми зібрали багато горе-воїнів, серед яких виявилося чимало й офіцерів. Більшість цих людей не мали зброї. До нашого сорому, всі вони, зокрема й офіцери, спороли знаки розрізнення». Йде лише третій день війни, а дезертири опинилися вже на відстані 150 км від фронту.

Здавалися в полон не окремими групами, а військовими частинами. Так пішов до німців майор Кононов, член партії з 1929 року, кавалер ордена Червоного Прапора, випускник Академії імені Фрунзе. Пішов разом із більшою частиною бійців свого 436-го стрілецького полку, з бойовим прапором і навіть разом із комісаром полку Панченком. Десятки льотчиків перелетіли до німців на бойових літаках. Серед них - два Героя Радянського Союзу: винищувач капітан Бичков і штурмовик старший лейтенант Антілевскій.

Під Вязьмою в жовтні 1941 року в оточення потрапило більше 16 дивізій Червоної армії зі своїми штабами і всією бойовою інфраструктурою. Здавалося, що можна і треба воювати, для цього було достатньо умов. Але організований опір тривав кілька днів, а потім практично припинився. Приблизно таке ж угрупування німецьких військ під Сталінградом билося в оточенні з 20 чисел листопада 1942-го до початку лютого 1943 року, тобто більше 60 днів. Були обставини певною мірою об'єктивні: складність обстановки, розгубленість, іноді паніка, командування, невміння організувати бойові дії в оточенні. Але головним було не це, а небажання воювати, поганий моральний стан військ.

Вельми красномовний документ німецької військової розвідки, опублікований у російському «Военно-историческом журнале» 1994 року. «...Незліченні полонені і перебіжчики повідомляли про небажання і байдужість мас, які не знали, за що вони воюють... всюди були особи, які смертельно ненавиділи сталінську систему... Велика частина оточених 1941 року червоноармійців невдовзі добровільно вийшла з лісів і здалася. Наказ Сталіна про організацію партизанського руху в окупованих областях... не знайшов відгуку... Цією внутрішньою кризою Радянського Союзу і пояснюється те радісне очікування, з яким велика частина населення зустрічала німецькі війська, що наступали...».

Кажуть, що гітлерівський і сталінський режими подібні, обидва людожерські. Це так. Але була одна обставина, що відрізняла їх. Перший не воював із власним народом, хоча противників усередині Німеччини в нього вистачало. Але терор не був спрямований проти більшої частини населення. Сталінський режим увесь час свого існування боровся проти власного народу, хоча діставалося й сусіднім. Цим пояснюється те, що описано у згаданому німецькому документі. І тільки тоді, коли стало зрозуміло, що гітлерівський die neue Ordnung - новий порядок нічим не кращий за радянський, тоді й починається поворот у війні. З другої половини 1942 року вона дійсно стає народною.