Міфи про перемогу
Міфи для того і створюються, щоб міфічним, вигаданим, фальшивим боком затулити реальність. Тінь на тин. Причому, чим ганебнішою є реальність, тим міцнішим, залізобетоннішим є міф.
Можна починати розмотувати клубок з будь-якого кінця, скажімо, з рекламного твердження про розум (кмітливість) і доброту (духовність) російської людини. Яка й насправді вміє вибиратися з будь-якої ями, яку сама собі вирила, докладаючи для цього неабияких зусиль. А також не здатна до раціональної соціальної організації, байдужа до чужих страждань, на диво насуплена й бреше з легкістю, як сивий мерин. Винятки, звісно ж, маються на увазі.
І хоча розчулення перед власною фіктивною добротою входить до пантеону російських міфів, найбільш показовим є інше: хвалькувате твердження про богоносця як хороброго й непереможного воїна.
Найчастіше для цього використовується максима Суворова: перемагати не числом, а вмінням. В усіх варіантах. І лукава сентенція, що росіяни програють битви, натомість виграють війни, хоча й втрачають при цьому мир (тобто громадську думку). Бо якщо й виграють, то з надлишковою жорстокістю і нелюдяністю, що знецінює перемогу.
Маючи на увазі, що у всіх цих твердженнях чітко промацується сливова кісточка міфу, можна не сумніватися, що ці міфозагородження тому й захищаються з особливою пристрастю, що вони далекі від реальності. Ніякої фірмової перемоги умінням не було. Набагато частіше великороси вигравали (якщо вигравали) саме числом, виключно за багаторазової переваги у хрестоматійній живій силі й техніці. У завідомо слабкого противника, а не завдяки доблесті, яка якщо й була, то у формі пофігізму, байдужості до цінності свого й чужого життя. І вже точно не завдяки військовому мистецтву.
Не будемо згадувати монголо-татар і багатовікове ярмо, почнемо з одного з перших міфотворців-полководців Суворова, який намагався змусити російського солдата стати тим, ким він не був. Більшість подвигів — перебільшення до інверсії. Візьмемо хрестоматійний перехід через Альпи, який мало того, що коштував чималих втрат російській армії (у горах Суворов залишив валку, артилерію, транспорт із пораненими й утратив майже третину армії — близько 7000 осіб), та й не потрібен був зовсім. І був усього лише втечею після поразки в Італії і під Цюріхом (у якій звинуватили австрійців та Римського-Корсакова). Ніякої Франції Суворов, перейшовши Альпи, не переміг, а й насилу втік звідти.
Ситуації ж, коли російські війська, перевершуючи супротивника у чисельності, програвали й завдяки невміння воювати, і з огляду на надзвичайно низький військовий дух, — багаторазові.
Можна згадувати численні поразки від Польщі, до і після взяття Москви. Скажімо, вже за Романових Росія втратила Смоленськ і більшу частину своїх західних територій. Ще раніше Ливонську війну й поразку Грозного від Швеції.
Піррову перемогу над Наполеоном, який бігав за російською армією, спітнів, застудився бігаючи й помер.
Потім Кримська війна, заснована на чергових неймовірних і неправильних претензіях, економічній та військовій відсталості; поразка у війні з Японією, несумірною за потужністю; поразка у Першій світовій з величезними людськими втратами і втратою земель.
Чергова програна баталія з Польщею в 1919-1921 рр. із втратою Західної Білорусії та будь-яких перспектив на Західну Україну (звідси образа на поляків, які незмінно б’ють росіян — основа майбутнього пакту Молотова-Ріббентропа, який був звичайною помстою).
Зимова війна з мікроскопічною за російськими кондиціями Фінляндією (за розмірами у 7 з половиною разів меншою), з Грузією 2008-го (співвідношення буде 1 до 30).
Та й найвеличніша гордість — перемога у Другій світовій на чужих харчах, із чужою зброєю та іншою ленд-лізинговою технікою — була, звичайно, фіктивною. Втрати у 10 разів більші за втрати противника тільки за офіційними даними; захоплені країни Східної Європи, розвиненіші в технологічному й культурному плані, втримати не вдалося. Створення радянської імперії тільки прискорило її загибель.
Потім багатостраждальний Афган, Чечня, яку обіцяли взяти за дві години одним полком, а взяли тільки змором і трупами, яких за звичкою не рахували; і це тільки найяскравіші поразки.
Міф про російського солдата-богатиря і непереможність російської армії — чергова пропагандистський «свищик». Свистіти у вуха власного народу, щоб він не питав, а чого ми, батяня-комбат, бідні такі? Неважливо, що бідні, синку, головне, що кипуча, могутня, ніким непереможена у нас країна улюблена, й усі нас (засранців) бояться.
Здавалося б, у Росії і сьогодні велика колоніальна система, імперія від Кавказу до Сибіру. Але втримати її проблематично, той самий символічний Кадиров, якого скільки не годуй, все одно в ліс дивиться.
Казка про непереможність і завзятість тримається лише на приховуванні цифр втрат й інших історичних фактів, ну, і жадобі самообману. Що дозволяє вигадувати поширені небилиці на кшталт того, що на Росію всі, кому не ліньки, нападають віроломно й без оголошення війни. Як Наполеон і Гітлер. Х оча насправді меморандуми про оголошення війни були і в першому, і в другому випадку. Але якщо їх не приховувати, то як пояснювати, що при перевазі у числі військ, а іноді й в оснащеності, росіяни програвали й відступали, не вміючи воювати і зазнаючи колосальних втрат? А якщо тимчасово й вигравали, то тільки тому, що російські полководці ніколи не шкодували життів своїх солдатів-кріпаків. Та й ще тому, що серед овець обов’язково знайдеться молодець або просто той боєць, котрий для бою придатний.
Проте, звичайно, більшість воєн самі підступно починали, як з тієї самою Польщею, Туреччиною, Францією, Фінляндією, Чехословаччиною, Афганістаном, Грузією, Україною, але при цьому вигадували різні фальшиві приводи, щоб приховати власну віроломність.
Зрозуміло, скільки не бреши внутрішньому вуху, скільки не надувай щоки, скільки не приховуй правду, водичка дірочку знайде. І зрозуміло, чому російський народ не любить тих, хто говорить йому правду, він так перегодований лестощами й патокою про себе, що не хоче нічого іншого «слушать-кушать».
Одні казки про доброго й могутнього, сильного й шпарко духовного, перед яким усі повинні стояти на колінах і просити слізно вибачення. Перед нами усі заборгували: за свободу, нами самим й відібрану, за перемоги, нами самим вигадані, за подих доброти, більше схожий на подих Чейн-Стокса.
Путін — це і є марна спроба затримати на мить одного покоління (живемо один раз) розпад імперії міфів. Якщо не затримати, то принаймні побігати від слона-Наполеона, радуючи усіх мосьок в окрузі. Чи не бути — здаватися, і цього достатньо. А так фірмова російська звитяга — самостверджуватися за рахунок слабких. Семеро — не один, скривдити не дамо.
