Мій Майдан
Ввечері у п’ятницю, о 22-й, потрапляю на майдан Незалежності прямо з прем’єри фільму жахів «Керрі». З жахів — на фарс: щойно підходжу до мітингу, як оголошують виступ Ірини Фаріон. Орлиця укрополітики на блакитному оці торочить про непокаране зло, про свідомість, про знання власної історії. Цирк та й годі. Мої гучні пропозиції Ірині Дмитрівні спочатку вийти з компартії мітингарі сприймають з посмішками, але не підхоплюють.
Народу мало, ситуація непевна. Щодо акції у неділю почуваюся скептично, заклики Луценка вивести 100 тисяч сприймаю як емоційне перебільшення: невже виборців, які терплять такий уряд і такого президента, хвилює черговий непідписаний документ?
Неділя, 24-те. У парк Шевченка приходимо о пів на першу дня, встигаємо у хвіст колони, що прямує вниз бульваром до Бессарабки. Їде мікроавтобус із музикою, молодь несе величезний прапор Євросоюзу. Черепашачим кроком вступаємо на Хрещатик: вся перспектива аж до Майдану й далі — суцільний людський потік. Сором тобі, Дмитре.
Європейська площа забита вщерть. Таке я бачив востаннє рівно дев’ять років тому. Як і обіцяли: 100 тисяч. Може, й більше.
Зустрічаємо друзів. У прилеглих кав’ярнях свій Майдан. Багато компаній, багато родин. Загальний настрій трохи інакший, ніж 2004-го: радісний, але без зайвої ейфорії. На сцені найбільший прогрес робить Кличко: з кожним виступом говорить все чіткіше, кращою українською, лаконічними і ударними фразами — роздратування від історії з недопущенням літака у Борисполі явно стало на користь красномовству. А найкращі оратори — колеги-журналісти: Мустафа Найєм і Віталій Портніков. Просто заслухатися.
Вечір 24-го. Вдома. Втома, яку не відчуваєш. Інтернет, що перетворився на перегрітий казан. По Бі-Бі-Сі дають детальний, розлогий сюжет про наші події першою новиною. По CNN обмежуються відеороликами демонстрацій та коментарем кореспондента у Москві — Філ Блек розглядає всю ситуацію в трикутнику Росія-Україна-ЄС, не забуває згадати про газ; про Януковича майже ні слова. Повідомлення у «Фейсбуці» — міліція напала на Європейську площу. На годиннику 23.30. Дзвоню географічно найближчому другу. Стрибаємо в останній вагон метро. Коли приїжджаємо, то вже все давно заспокоїлося. Зустрічаємо цілий натовп старих приятелів — художників, музикантів — з деким, може, ще кілька років не побачилися б. Людей на нічній варті мало, але десь після першої починають підходити. Атмосфера цілковито святкова. Молодь зібралася великим колом і співає.
Повертаюся на початку третьої ночі, лягаю спати ще пізніше, від комп’ютера та скайпу — в Америці за нас теж хвилюються — неможливо відірватися. Луценко закликав о 8 ранку йти на Кабмін. Ні, не піду. Треба інколи спати, треба рецензію доробити. Прокидаюся о 7.30. Восьма так восьма, чорт з вами.
Біля Кабміну — пікет студентів. Хороші юні обличчя. Від будівлі їх відділяє кордон постових міліціонерів, в глибині двору, біля дверей — загін «Беркута». Близько 9.30 підходить колона з Європейської, на око — 700—800 маніфестантів, починають мітингувати. До речі, яскравий контраст: напівістеричні вигуки націоналістів «Смерть ворогам!» (звучить дико) і скандування студентів «Україна — це Європа». Але все відбувається цілком мирно.
Ні сіло ні впало близько 9.50 «Беркут» кидається на демонстрантів. Наче треба було випустити якусь машину (попросити не могли?). Починається штовханина, потім бійка. Основний удар припадає на студентів, на щастя, нікого не затоптали. В когось із «космонавтів» забирають шолом, кийок, «Беркут» б’є, пускає газ, люди кашляють, кидають у відповідь все, що можуть, на бруківку за спинами уніформістів гепається цеглина, на щастя, нікого не зачепивши. Одна зі студенток, висока, вродлива дівчина, котра щойно вмовляла міліціонерів дозволити їй з подругами стати у шеренгу поміж ними, аби уникнути сутичок, мовляв, дівчат ніхто не чіпатиме, — потирає забиту руку. За 10 хвилин «Беркут» відступає, стоїть, похмуро зчепившись ліктями. Перед ними на колінах молиться якась бабуся в поліетиленовому дощовику. Десь о 10.20 підходять Кличко, Тягнибок і Яценюк і оголошують, що відтепер пікет під Кабміном буде постійним. Інцидент вичерпано.
Вечір понеділка 25-го, старий страх: чи прийдуть люди? О 18.00 — вистачає тротуару перед сценою, через годину — уже перегороджено більш ніж половину площі, і народ прибуває. Тисяч 50, може, й більше.
Ми стоїмо.
Стоїмо.
Але так патетично ці нотатки завершити не вдасться.
Увечері в понеділок на Європейську площу знову, на щастя, безуспішно напав «Беркут». Знову штовханина, кийки, газ, заарештовані. Шоста сутичка за неповні дві доби. Під час «України без Кучми», тим паче 2004-го, такого не було й близько.
Це означає, що з усіх можливих варіантів відповіді на протести влада обрала найгірший.
Цей варіант її, зрештою, і поховає.
Але 2015-го буде складно. Дуже складно.
Я готовий.
Вівторок, ранок, чай. Сьогодні о шостій.
