Мухи, котлети та Боїнг
Не потрібно боятися за долю демократії в Росії. Демократії у цій країні немає, тому не варто дивуватися з пасажів Путіна, коли він, у своїй хамській манері сучасного ліричного героя, ставить на місце світових лідерів, відсилаючи їх навчати своїх дружин варити суп. Що дозволено бику, те не дозволено Юпітеру. Мухи відокремлені від котлет, а сенс — від життя.
Російське суспільство, котре й без того не отримало щеплення від тоталітаризму, впало в дитинство. «Крымнаш!». Не можна, але якщо сильно хочеться, то можна. Параноїдний особистісний геополітичний розлад — назва хвороби, що мучить Путіна й притаманна російській національній свідомості. При цьому можна говорити про те, що це радше колективна, ніж індивідуальна характеристика. Не дати шансу Україні, Грузії, Молдові ... Залишити всіх їх у безнадійному, нескінченному, безпросвітному й залежному становищі і є кінцевою метою путінського режиму.
Росія дозволила собі й так забагато. Захопила Крим, розгорнула війну на Донбасі, а тепер ще й заблокувала резолюцію РБ ООН про створення трибуналу щодо Boeing-777.
Реакція РФ була передбачуваною, хоча й виглядає досить дивно. Отже, РФ торпедувала трибунал щодо чужого літака, в якому не було жодного росіянина, а літак було збито над територією України, де не воюють кадрові російські «комбайнери» й «трактористи» з розкосими очима.
Один опозиційний російський письменник-сатирик дивується здатності його співвітчизників довіряти власне життя своєму лідерові. Лукавить письменник! Так було практично завжди, і «модернізація» Росії призвела до вражаючого результату. Відбулася реанімація СРСР, у ще зловіснішому (як на ХХI століття) варіанті.
Путін все ж таки став Росією, він зумів зв’язати міцним канатом свою долю з долею своєї країни, свою репутацію з репутацією нерозбірливих росіян. Міжнародний трибунал буде створено. Правове рішення буде знайдено, а російське суспільство, що дружно крокує до пекла, буде біднішати й гуртуватися навколо свого лідера. Карма? Відплата!
Імперія брехні розвалиться, і в цьому немає жодних сумнівів. При такій хорошій нафтової і газової кон’юнктурі, чекісти нічого не зробили для своєї власної країни, а тільки набили власні кишені. Коли друзів Путіна остаточно витиснуть із зони комфорту, коли під їхніми ногами буде горіти австрійська, англійська та французька земля, тоді й з’являться чай із полонієм, шарф або фал.
Їх легше обкрадати на своїй території, коли вони думають про чужу. Їх легше дурити, коли вони зайняті питанням перейменування міста Волгоград на Сталінград. Ними легше керувати, коли вони стурбовані розіпнутими немовлятами в Україні, а не власними необлаштованими містами, лікарнями, загидженими під’їздами та обшарпаним сходами.
У Путіна дійсно міцний зв’язок із російським суспільством. Православний у штатському, хранитель державно-патріотичних традицій, що не боїться різанути міцним формулюванням про суп, котлети з мухами та сортири. Він примудрився взяти в заручники величезну країну, а для надійності зробив її громадян співучасниками.
Дуже й дуже недобре щось коїться із суспільством, ураженим фрустрацією та ксенофобією, зазомбованим телеящиком, коли високооплачувані ряджені блазні й негідники перетворюють людей на слухняну худобу. Мухи відокремлені від котлет, але росіяни не хочуть помічати, що мухи рояться біля трупів загиблих в Україні співвітчизників.
Тоталітарний режим зовні виглядає монолітним, але він набитий ватою, помилковими ідеалами та ненавистю до справжньої свободи. Порожня миска з нафтою змусить росіян підняти очі до неба й вперше подивитися на власну владу злими й голодними очима. І тоді вони, можливо, розгледять понівечене тіло своєї країни, усмішку Чуркіна, тінь літака, траєкторію польоту ракети й зрадницький білий дим над Кремлем.
На разі ж все невіддільно. Росія, Путін, котлети, мухи і труни ...
