Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Михайлівський»: хто насправді винен, і що робити?

Трохи з історії Федеральної резервної системи США
22 листопада, 10:20

«Хто оплатить авантюру вкладників банку «Михайлівський»?», «Чому чиюсь дурість і зажерливість мають оплатити рядові громадяни?», «Президент підписав популістський закон», «Відшкодування махінацій «прогорілих» банків йде на шкоду економіці», «Щонайменше несправедливий закон». Під такими і схожими на такі заголовками економічні оглядачі різних мас-медіа і незалежні експерти-економісти коментують підписання Петром Порошенком терміново ухваленого Верховною Радою закону, який відкриває можливість Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відшкодувати втрати громадянам, які довірили свої кошти фінансовим компаніям «Кредитно-інвестиційний центр» й «Інвестиційно-розрахунковий центр», що діяли під егідою та під прикриттям збанкрутілого банку «Михайлівський».

Що ж, номінально ці вкладники справді винні в тому, що не розібралися у правових хитросплетіннях, які не перший рік використовувало керівництво «Михайлівського», беручи від імені «інвестиційних компаній» (насправді — новітніх варіантів сумнозвісних «фінансових пірамід») гроші з формулою на кшталт «інвестиції (чи позики) на правах вкладів», що насправді не давала жодних гарантій відшкодування у разі банкрутства банку. Проте виникають закономірні запитання: невже «Михайлівський» діяв у безповітряному просторі? Невже про новітні «фінансові піраміди» не знав ніхто ані в уряді, ані в парламенті, ані в Нацбанку? І невже ніхто нагорі не чув, що вкладників приваблювали не лише великими відсотками, а й «шепотінням на вухо», наче «Михайлівський», мовляв, «близький до Гонтаревої»? Я навіть не цитую положення закону про Нацбанк — уже зі сказаного випливає, що свою частку відповідальності за ситуацію несуть і владні інституції.

Окрім того, де були у цей час наші славетні антикорупціонери, журналісти-розслідувачі з гучними іменами та неабиякими можливостями отримання інформації? Чому вони не зацікавились «Михайлівським» і не почали бити на сполох, граючи, крім усього іншого, на випередження, щоб іншим банкам не кортіло повторити «ноу-хау» власників і менеджменту цієї фінустанови? А де були ті експерти, які сьогодні ганять начебто винних у всьому вкладників, не ставлячи перед собою дзеркала, щоб побачити ще декого з винуватців?

Інакше кажучи, хоч і з великим запізненням, але глава держави й депутати правильно зреагували на ситуацію, з одного боку, поставивши запобіжники для унеможливлення банківських махінацій такого ґатунку в майбутньому, а з другого, дозволивши відшкодувати втрачені кошти жертвам дурисвітів з «Михайлівського». Добре, якщо цей урок буде належним чином засвоєний усіма діючими сторонами, а це неможливо, зокрема, без активної участі експертів-економістів і мас-медіа, бо не ганити потерпілих вкладників треба, а провести широку роз’яснювальну кампанію на тему того, чого в жодному разі не можна робити, йдучи класти гроші в банк чи в іншу фінустанову.

Ну а для тих, хто бідкається з приводу економічних утрат, до яких призведе відшкодування коштів вкладникам «Михайлівського», трохи історії.

Під час Великої депресії у США, коли розорилися сотні банків, а мільйони людей втратили свої збереження, новообраний президент Франклін Делано Рузвельт ініціював ухвалення в червні 1933 року закону про страхування вкладів. Тоді страхувалися вклади на суму не більшу, ніж 2,5 тисячі доларів (тоді це були добрі гроші). Такий захід радикально суперечив усім чинним американським традиціям — мовляв, кожен особисто відповідає за себе, він довіряє гроші банкам на власний ризик. Але Рузвельт пішов поперек течії — і виграв. У 1930-ті роки банківська система США була не здатна на самостійне гарантування вкладів населення, тож ці функції взяла на себе держава. Тодішня Корпорація з гарантування приватних вкладів одержувала кошти з державної скарбниці. Ці гроші належало поступово повертати — в міру накопичення страхових внесків від самих банків. Реально процес розтягнувся на пару десятиліть, і державі доводилося часом витягати гроші зі своєї кишені. Але відновлення довіри суспільства до банків (образно кажучи, кровоносної системи ринкової економіки) було того варте.

Нинішня Федеральна корпорація страхових депозитів є прямим спадкоємцем започаткованої Рузвельтом. Змінювалися назви, змінювалися схеми її роботи. На початку ХХІ століття сума застрахованого вкладу дорівнювала вже 100 тисячам доларів. У різні роки була ухвалена низка законів, які закривали лазівки фінансовим махінаторам і запобігали втратам фізичних осіб. Нині приблизно 3/4 приватних внесків в американських банках є меншими, ніж 100 тисяч доларів. Інші депозити можна вважати не повністю застрахованими накопиченнями, але фінансово грамотні американці розміщують їх у найнадійніших банках, хоч і під нижчий відсоток. При цьому навіть у періоди економічного зростання банки часом терплять крах. Але свої гроші у такому банку приватний вкладник може одержати вже наступного дня.

А тепер запитання: що сталося б зі Штатами, якби Рузвельт не дав команду «надрукувати» кошти для гарантування банківських вкладів? Чи існували б вони взагалі? Згадаймо: на початку 1930-х США здригалися від мільйонних маніфестацій лівих і правих радикалів, для розгону яких використовували навіть танки (бо серед демонстрантів були десятки тисяч ветеранів Першої світової, готових на все). Так, із тактично-економічних міркувань рішення Рузвельта, можливо, було хибним, але стратегічно він беззаперечно виграв.

Отож сподіватимемося, що вжиті владою України термінові заходи сприятимуть відновленню довіри до банків і залученню тих грубих коштів, які наразі люди зберігають «під подушкою», у систему кровообігу ринкової економіки.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати