Напередодні великого терору
Або Чому інтелігенція нині є інструментом влади
Михайло Ходорковський пафосно заявив, що не поїде працювати до України, якщо його запросять. Хоча ніхто поки не запрошував. Не поїде, тому що Україна воює з Росією.
Через кілька днів його батька викликали на допит у слідчий комітет. Багато хто перед розстрілом кричав «Сталіну слава!» Нікому не допомогло.
Але життя триває — це на різні лади повторює російська інтелігенція, яка із захватом обговорює вартість годинника прес-секретаря президента Росії Дмитра Пєскова. І нема коли їй думати про такі дрібниці, як створення Миколою Азаровим комітету, який збирається рятувати Україну. Пам’ятаю, в дитинстві прочитав я в якійсь книжці про Суворова (не Віктора), що він — визволитель Польщі. Запитав у тата — від кого. У відповідь почув: від поляків. Так і рятівник Азаров.
А до того був рятівник Куусінен, якого так і не довезли на танку в Гельсінкі. І Гусак з Кадаром і Кармалем. Прийом старий, відпрацьований ще при захваті Росією України й Закавказзя при відновленні російської імперії під назвою СРСР. І намагалися те саме провернути з Литвою 1991 року, був тоді комітет рятувальників.
До останнього моменту дуже гідні люди вважали за неможливе захоплення Криму, вони ж ніяк не передбачали прямого військового втручання Росії в Донбасі. То чому слід вважати неможливим приїзд Азарова і його комітету до Києва на російському танку? Або проголошення Донецька тимчасовою столицею України? і перехід восьми областей, що створюють Новоросію, під владу цього комітету? А ще в Москві можуть пригадати комбінацію з перенесенням столиці України до Харкова. Там може з’явитися Азаров та інші комітетники. Настрої в місті не вивчаються, а інформація надходить звідти вельми тривожна, особливо результати останніх виборів.
Але це в Москві обговорювати ніколи й нікому. Там навіть не звертають уваги на те, що країна стоїть на порозі нового великого терору — вертикально організованого чищення еліт. Про нього знову заговорив один зі спікерів режиму — протоієрей Всеволод Чаплін: зміна еліт, зміна еліт. Про її наближення свідчить те, що репресії спрямовані проти сколковського охвістя й оточення Анатолія Чубайса. Усі ці люди претендували за президентства Медведєва на створення ще однієї елітної групи, що спирається на інноваційну економіку й інтеграцію із заходом. Тепер вони під ударом. І тепер стає дедалі зрозумілішою роль Олексія Навального.
Наближається великий терор. Колишній був вертикально організований — від наркома до прибиральниці, від маршала до лейтенанта, й загинуло більше прибиральниць і лейтенантів, ніж наркомів і маршалів. Чинити опір цьому неможливо. І тому єдине, що залишається, це співчуття, зокрема співчуття наркомові, маршалові, корупціонерові. Тоталітарний егалітаризм націлений на те, щоб позбавити людей здібності до співчуття, щоб вони раділи падінню тих, хто вознісся. Саме тому я й вважаю Навального з його популізмом і соціальним вуайєризмом посібником і співучасником влади і всіх, хто його підтримує, теж: усі вони готують суспільство до великого терору, усі вони позбавляють людей здібності до співчуття.
Люди, що вважають себе прибічниками демократії, в популістському запалі не помічають, що перетворюються на агресивний і злісний натовп, якому все одно кого топтати. А для влади немає меж між внутрішньою і зовнішньою агресією. Напад на Україну був засобом мобілізації й консолідації населення, арешт Чубайса залишається стратегічним резервом внутрішнього управління.
Довго думав і гадав, як же краще називати те утворення, що іменується тоталітарним. Тоталітарна держава — не скажеш. Тоталітарне суспільство — тим паче. А от тоталітарне співтовариство або тоталітарна співдружність — саме воно. Саме у ньому реалізується філософія загальної справи, саме в ньому в усіх свої ніші, навіть у відщепенців, що все одно залишаються елементами системи.
Автори збірки статей про російську інтелігенцію «Вехи», що з’явилася 1909 року, чесно намагалися розібратися з тією кастою, яка іменувала себе інтелігенцією. У ту епоху гордість приналежністю до інтелігенції була гордістю станово-корпоративною. Стан цей був неформальним, проте більш ніж реальним і суспільно-значимим. У тоталітарну епоху, що включає й нинішній ізвод тоталітаризму, це гордість приналежністю до однієї з корпорацій корпоративної держави. І те й інше виключає ієрархію соціальної ідентичності, замінює гордість приналежністю до нації й суспільства. Корпоративність і малі справи для того й існують, щоб не допустити суспільної єдності. Що ж до нації, то нацизм з його расовою теорією не є націоналізм, що породжує національну державу. Російська великодержавність й імперство теж.
МАЛЮНОК В’ЯЧЕСЛАВА ШИЛОВА
Щоб стати вільним, треба убити в собі інтелігента. Убивати доведеться багато чого. Зокрема, упадання перед народом і пошук схвалення у нього, упадання перед молоддю, відмову від просвіти й толерантності до того, що знищує толерантність. Усі тоталітарні режими породжені інтелігентами з корпоративною ідентичністю, ментальністю, ідеологією. Нинішній не виняток.
І нині інтелігенція є інструментом влади. Сьогодні російський інтелігент розлючений, що у якогось чиновника годинник дорожчий за його квартиру, а завтра житлотоварищі віднімуть квартиру у інтелігента. І це було сто мільйонів разів, але інтелігенти, ніби вчора народилися.
Інтелігенти не в змозі збудувати елементарний логічний ланцюжок при обговоренні подій, що відбуваються. Російська прогресивна громадськість вищить і стогне з приводу призначення керівником музею «Херсонес Таврійський» православного священика, який не має ніякого стосунку до науки та музейної справи. Кричать про громадянське суспільство й не згадують, що все це відбувається на території, захопленій і окупованій Росією.
Музейники — такі ж інтелігенти — отримали те, за що боролися. Це ж прямий наслідок кримнашу. Вони сподівалися на російське бюджетне фінансування, але до нього додається православний комісар. І Путіна ублажати доведеться — він до Криму зібрався, здійснюватиме нові історичні відкриття.
Так, у Росії йде культурний погром. Головний виконавець — нинішній міністр культури Мединський, але на його місці може опинитися будь-який іншій. Музеї, театри, кіно, літературу, науку, Росію й людство вже не врятувати. Тут уже не може бути цивілізованих інституцій. Ніяких — ні політичних, ні соціальних, ні культурних, ні театрів, ні лікарень, ні шкіл, ні музеїв. Залишається рятувати самих себе.
Порятунок лише в тверезості. Насправді немає вибору між кримнашем і засудженням розбійницького захвату. Більше того, якщо він на хвилину виникає, то людина вже кримнаш. Вибір настає вже потім: між брехнею й правдою, між легендою й знанням, між міфом і вірою в Бога. І ось це справжній вибір — глибокий, сутнісний, якщо завгодно, екзистенціальний.
Брехати собі, що завтра прокинешся в колишньому світі, або тверезо й нічого не боячись вивчати новий світ, який приходить надовго, а для людей мого віку, мабуть, назавжди, — ось головний вибір.
Кримнаш та їмкриш — дві міфології. А якщо придивитися — одна. Потреба в точному знанні й розколдуванні світу (термін Вебера) з’являється лише в монотеїстській юдео-християнській цивілізації. Місіонерського дару в мене немає, тому й сперечатися ні з тими, хто святкує народження русского мира, ні з тими, хто переконаний, що цей світ ось-ось зруйнується, ніяк не можу. Розмови про неминучий крах вигідні лише творцям цього світу й ними заохочуються. Можу лише сформулювати те, що вважаю головним, хоча це, звісно, неприємно усвідомлювати.
Оксамитові революції удалися тому, що проходили в оксамитових умовах. Та й не революції це були, а повернення в історію, до нормального національного розвитку. Просто росіяни перестали цьому перешкоджати. От і все. Кремль дав, кремль узяв. Тобто навпаки — узяв-дав.
А не захотів би дати, все б так і продовжувалося.
Зараз доля України, Білорусі, Грузії й навіть країн балтії з Фінляндією залежить лише від того, що схоче кремль. Не треба самообману — зруйнувати ці держави він може швидко й без особливого клопоту, ніяке НАТО не допоможе. А може зруйнувати повільно, що він успішно робить у Грузії і в Україні. І жити народам цих країн належить з постійною оглядкою на кремль, та й усьому світу теж.
Це і є ерозія національної ідентичності, руйнування національної гідності, вічне очікування варварів. Причому не просто варварів. Старогрецька цивілізація успішно протистояла персидській, давньоримська — Карфагену й Парфії. А перед варварами Рим не встояв, тому що це були варвари, які перейняли багато чого в того ж Риму й інших цивілізацій.
Ось це і є найгрізніша й найнебезпечніша сила — навчені варвари, що опанували цивілізаційні технології, — від військових до політичних і комунікаційних — але ворожі цивілізаційним цінностям. І такою завжди була Росія, від якої виходила і виходить головна загроза цивілізації. Не від ІДІЛ, не від Ірану з атомною бомбою, не від мережевого тероризму, а від Росії.
Але спробуйте сказати це російському інтелігентові.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
