Навіщо Росії федералізація та позаблоковий статус України?
Більшість тих, хто захоплює адміністративні будівлі в Донецьку, Харкові, Луганську, будує барикади на Куликовому полі в Одесі, до кінця не розуміють, заради чого все це робиться. Окрім вигуків «Геть!» і «Даєш!» нічого членороздільного від них почути неможливо. Як молитву вони повторюють до місця й не до місця, що їх київська влада не чує, з ними не розмовляє. Тому «Даєш федералізацію!», референдум з несформульованими питаннями й, звісно, російську мову як другу державну.
Другий висновок. Усі ці заклики співаються з чужого голосу. Що випливає зі статті міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова «Вихід з української кризи» в англійській газеті The Guardian.
Що ж, на думку російського міністра, може вивести нас з кризи? Усього нічого.
• «Твердо переконані, що це може бути забезпечено шляхом здійснення, зокрема, таких взаємопов’язаних кроків:
— проведення реальної конституційної реформи, що забезпечує врахування законних прав і інтересів усіх українських регіонів. Вважаємо, що нова Конституція має відповісти на чисельні заклики південно-східних регіонів України про те, щоб зробити російську мову другою державною;
— надання твердих гарантій закріпленого в законодавстві України позаблокового статусу, що дозволить забезпечити її роль як сполучної ланки в архітектурі неділимої європейської безпеки;
— здійснення термінових заходів для припинення діяльності на території України незаконних збройних формувань «Правого сектора» й інших ультранаціоналістичних угруповань.
Ми нікому нічого не нав’язуємо, просто бачимо, що якщо цього не зробити, Україна ще глибше занурюватиметься в воронку кризи з непередбачуваними наслідками». «Не нав’язуємо» нікого обдурити не може. У Москві вважають усіх наївними й легковірними.
Залишимо осторонь міркування щодо Правого сектора «й інших ультранаціоналістичних угруповань». Набагато важливіше для розуміння російської позиції розгляд перших двох пропозицій. За формою вони різні, насправді взаємопов’язані.
Під проведенням «реальної конституційної реформи» в Москві розуміють федералізацію України. Як наслідок визнання російської мови другою державною.
• На перший погляд, не зовсім зрозуміло, що такого привабливого для Москви у федералізації України. Більше прав регіонам — то це має стати важливою складовою нової Конституції. Проти того, щоб більшість питань свого життя регіони вирішували самостійно, ніхто не лише не заперечує, а навпаки, навіть кваплять центральну владу з настільки назрілою реформою.
Проте це Росії не цікаво. Більше того, у такому вигляді для неї це шкідливо, оскільки цілковито суперечить вертикальній системі влади, що діє зараз у сусідній країні. Під федералізацією України в Білокам’яній розуміється зовсім інше. Точніше, за формою начебто й так, насправді не зовсім.
Федеральних держав не так уже й багато. При цьому вони вельми різняться. Достатньо порівняти федерацію російську й, наприклад, німецьку. Твердження Москви, що лише федеральний устрій може врятувати Україну від розпаду, не слід сприймати серйозно. Сильна українська держава аж ніяк не входить до планів наших сусідів. Якраз навпаки. Там хочуть під виглядом федералізації максимального ослаблення наших державних інститутів.
• Як пише російський політик Володимир Рижков у своєму блозі на сайті радіостанції «Эхо Москвы», «для цього необхідно сформувати напівавтономні або повністю автономні (українські лише номінально) органи влади в Донецьку, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Дніпропетровську, Запоріжжі. Ці обласні ради й адміністрації мають більше орієнтуватися на Москву, ніж на Київ. Кремлю потрібен лояльний буфер зі східних і південних регіонів України».
Після окупації Криму в Кремля немає надії на прихід до влади в Києві політиків тією чи іншою мірою згодних на тісну співпрацю з Росією. Західний вектор у київській політиці є визначальним. Завадити підписанню в повному обсязі Угоди про асоціацію з ЄС Москва не може. Там цілковито усвідомлюють те, що ніякий шантаж, зокрема й у вигляді підвищених цін на газ, не допоможе. Більше того, військовий тиск, концентрація військ на кордоні, підтримка сепаратистів на Сході лише підсилюють бажання відійти від Росії на максимально можливу відстань у політичному сенсі.
• Розуміючи, що Україна на найближчу перспективу втрачена, в Москві намагаються під виглядом федералізації нав’язати нам конфедеративні відносини південно-східних регіонів з центральною владою.
У Білокам’яній федералізацію розуміють таким чином, що регіони мають бути самостійними не лише в податкових, гуманітарних питаннях й т.д., а й у політичних зв’язках.
Саме це мають на увазі в Москві, коли просторікувато міркують про так звану федералізацію. Незважаючи на патріотичні запевнення, російський воєнно-промисловий комплекс найближчими роками не може повноцінно функціонувати без постачань від українських підприємств. Почати виробляти замісну українську продукцію там не можуть з об’єктивних причин. Розрив коопераційних, логістичних, науково-технічних зв’язків, про що вже йдеться й що практично починає виконуватися, ставить під загрозу амбітні плани переозброєння російської армії. Хоча нам постійно доводили, що продукція українського ВПК нікому на світових ринках озброєнь не потрібна, крім Росії, насправді це абсолютно не так. Доведеться перебудовуватися, необхідні інвестиції, але ця справа цілком можлива.
• Другий важливий елемент. Продукція вітчизняного ВПК дуже потрібна українській армії. Наші оборонні підприємства можуть на тривалий час бути завантажені такими замовленнями. Переозброєння української армії сучасною зброєю також не входить до московських планів.
За своєю структурою ВПК досить централізований. Тому виведення його з-під київського керівництва і є основним завданням федералізації по-россійськи для України. Так вийшло, що основні підприємства українського ВПК містяться в південно-східних регіонах. Вони й стали об’єктом занесеного з Росії сепаратизму. Те, що головними виконавцями цього плану є люди з українськими паспортами, суті справи не міняє. Куратори й натхненники сидять у Москві, що й підтверджується багатим уловом шпигунів і диверсантів, які потрапили у поле зору СБУ.
• Друга вимога Лаврова — нейтральний (позаблоковий) статус України. Вона тісно пов’язана з розглянутою.
Москва власноруч, ніхто її не змушував і не вмовляв, перетворила Україну на ворожу державу. І це не вихляння зовнішньополітичного курсу під впливом кон’юнктурних обставин, а довгостроковий політичний і військово-стратегічний чинник. Не треба великого розуму, щоб здогадатися про неабияке бажання Києва вписатися в євроатлантичну систему безпеки. Навіть якщо зараз питання про вступ до НАТО не ставиться, проте зрозуміло, що воно розглядатиметься у відносно недалекій перспективі.
• Річ не лише в погіршенні для Росії, як наслідок вступу України до альянсу, військово-стратегічного становища в Азово-Чорноморському регіоні. Набагато важливіше для Москви те, що така зміна матиме безповоротний характер. І з цим Кремль не зможе нічого вдіяти. Ось чому питання федералізації тісно ув’язується з нейтральним статусом України. Якщо таке станеться, то в Кремля завжди залишається можливість відірвати найважливіші для нього південно-східні регіони на юридичній основі. Україна, яка не є частиною євроатлантичної системи безпеки, завжди буде об’єктом сепаратистських підступів, підігрітих недружнім сусідом. До того ж хворим у гострій формі на маревні ідеї збирання «російських земель» і відновлення «русского мира». Відхід України до НАТО остаточно закриває й нівелює обидві ідеї. Для Москви нейтральний статус Києва — питання не лише військово-стратегічне, а ідеологічне. На цьому вона стоятиме до кінця.
Можливо, мають відбутися переговори у форматі чотирьох про розв’язання української кризи. В їхній успіх слабо віриться. Надто сильні відмінності в позиціях. Росії потрібна слабка федерально-конфедеративна Україна, нам потрібна сильна європейська держава. Вода й пломінь. Їхнє співіснування неможливе.
