Недвозначні сигнали
Справді: краще спершу думати, потім – говорити.
Особливо державним мужам, персонам із їхнього оточення та найманим ораторам-політтехнологам.
Але в Україні президентська команда, наче такий собі «колективний Ленін», вирішила – «ми підемо іншим шляхом», викриваючи підступи противника.
Спершу Петро Порошенко на прес-конференції під час робочого візиту до США вельми експансивно відреагував на запитання про статтю в The New York Times, присвячену всеосяжній корупції в Україні та йому самому як фактичному «дахові» цієї корупції, представникові старої корумпованої політичної генерації. Потім, по поверненні в Україну, він змушений був дати задній хід, не надто переконливо пояснюючи, що його, мовляв, неправильно зрозуміли і що він також переймається подоланням корупції. Ба більше: глава Української держави, нарешті, звільнив-таки з посади генпрокурора одіозного Шокіна та висловив упевненість, що новий очільник ГПУ зможе забезпечити глибинне реформування прокуратури.
Потім вибухнув ледь не усесвітній «трастовий скандал», така собі «Панама-2» (нагадаю, що перший грандіозний фінансово-політичний Панамський скандал вибухнув у 1889 році, коли зазнала крах акціонерна компанія, яка будувала Панамський канал, і 700 тисяч вкладників залишилися без грошей). Цього разу теж ідеться про політику і про гроші, тільки число постраждалих по всьому світу є незрівнянно більшим: несплаченими виявилися величезні суми податків до відповідних бюджетів, що негативно відбилося на житті сотень мільйонів громадян різних держав У документах, оприлюднених у зв’язку з новітньою «Панамою», фігурують прізвища десятків знакових осіб з різних країн, у тому числі й президент України, очільниця Нацбанку та деякі інші персонажі з числа представників минулої та нинішньої влади.
І що ж зробили у цій непростій ситуації речники глави держави? Головні їхні аргументи, які мають вивести главу держави з-під удару, зводяться до двох. По-перше, Петро Порошенко не керує своїми активами, по-друге, шлях через створення офшорних компаній – єдиний шлях для продажу цих активів, бо українське законодавство не передбачає потрібних трастових операцій.
І що тут скажеш? Знов-таки, краще спершу думати, а потім – говорити. Бо ж на момент обрання президентом Петро Порошенко вже не повинен був мати ніяких компаній у своїй власності, тим більше, з мільярдними активами. Тоді громадянське суспільство заплющило на це очі – мовляв, дострокові вибори, не було часу продати, російська агресія, нагальна потреба мати рішучого й ефективного главу держави… Проте ж від часу початку тодішньої виборчої кампанії минуло вже два роки! Невже за цей час не можна було реалізувати те, що вимагається вітчизняним законодавством від людини, яка обіймає посаду президента. Ну, а з другим – ще гірше. Так, відсутні закони, що регулювали би трастову сферу в тому режимі, який потрібен для продажу власності Порошенка – але що заважало останньому скористатися президентським правом законодавчої ініціативи та провести через Верховну Раду як першочергові всі необхідні законопроекти?
Сумно, панове…
І ще одне. Згадана вище стаття в The New York Times – це не просто сигнал чинній в Україні владі. Всім відомо, що видання це є неофіційним рупором Демократичної партії США. Принаймні, якщо авторські статті можуть бути складниками політичних дискусій і зондажем громадської думки, то редакційні статті висловлюють точку зору партійного «бомонду» на ту чи іншу проблему. Тож видається, що стаття ця – не лише сигнал від адміністрації Барака Обами – зрештою, сам Обама та представники його команди можуть усе сказати Петру Олексійовичу при особистих зустрічах чи по телефону. Йдеться про сигнал і від майбутньої президентської команди Хіларі Клінтон (адже «бомонд» демократів групується наразі навколо неї, а не навколо відверто «червоного» Сандерса). Мовляв, у разі, якщо переможе рішуча й обізнана в міжнародних справах Клінтон, то чинній владі України стане непереливки. Тому їй краще негайно взятися за розум і виправити, хоча би в основному, ситуацію, бо потім стане пізно робити це.
Та чи почують цей недвозначний сигнал (і наступні, що, найшвидше, пролунають найближчим часом) ті персонажі української політичної арени, які полюбляють спершу говорити, а потім уже думати?
