Ніхто не любить, коли їм ламають кайф
Скільки часу протрималася б українська опозиція, якби прийшла сьогодні до влади?
Мережеве спілкування з українськими й не лише українськими френдами приводить до висновку, що в одному українці й росіяни схожі. Думаю, що це взагалі ріднить усі народи світу. Ніхто не любить, коли їм ламають кайф, виводять з ейфорії. А те, що відбувається, свідчить, що багатолюдність Майдану у багатьох породжує саме такий стан.
Особливо неприємно тим, хто перебуває в ейфорії, коли Януковича і його команду відмовляєшся називати тупими й боязкими створіннями. Вони не дурні й не боязкі. Але навіть не це головне. Від опозиції Януковича і його наближених відрізняє те, що ріднить їх з Путіним і його оточенням. Вони на останньому рубежі й відступати їм нікуди. Надто багато загарбано й надто багато скоєно на шляху до цього загарбування. Битися вони будуть відчайдушно, та вже, власне, б’ються, використовуючи силу, обман, спритність, розум.
Це перша небажана тема. Друга — позиція Заходу. Люди, захоплені тим, що відбувається, не помічають, що прихід на Майдан відомих західних політиків — це підтримка суспільна, а не політична. Перспективи санкцій туманні, та й наслідком їх може стати посилення залежності української правлячої еліти від Кремля.
Ця еліта, як і московська, добре засвоїла урок «арабської весни». Згадайте: десятиліттями європейські банки тримали у себе вклади диктаторів, зокрема туніського й лівійського. І не чіпали їх доти, доки не зрозуміли, що при владі їм не втриматися. Та й заморожування цих вкладів, як і грошей Мубарака, аж ніяк не означало їхнього негайного повернення народам країн, що повалили диктаторів. Утім, це теж можна пояснити — хто в результаті втримається при владі в низці арабських країн, поки не зрозуміло.
Зате зрозуміло інше: не власність гарантує владу, а влада забезпечує власність. Санкції проти сильного диктаторського режиму можуть бути лише символічними, якими є санкції проти Лукашенка й список Магнітського. (Іран — це інше.) А те, що диктатори нажили, належатиме їм, поки вони диктатори. Інша річ, що й користуватися вони цим не будуть, зазвичай на ці гроші насолоджуються життям їхні діти, їхнє оточення й різного роду посередники й підставні особи. Але це не має значення — це ж магічні скарби племінних вождів, у яких зберігається джерело їхнього життя й сили. «Золото рейху», «золото партії» — все це співзвучне золоту Рейну. І, звісно, тому, як надійно була схована мрія Кащея.
І ось тут — найголовніший пункт розбіжностей між тверезим поглядом на Майдан і думками людей захоплених. Їм важко визнати, що в очах Заходу Янукович не лише легітимний президент — скидати якого не рекомендується, про що повідомив міністр закордонних справ Польщі Сікорський, — а й сильний політик, що контролює ситуацію в країні.
Так, контролює. Локалізував Майдан, вчасно повинився за силовий розгін, не те, що Лукашенко або Путін. Не допустив вотуму недовіри уряду, не скасував у розпал кризи жодної міжнародної поїздки. Лавірує, блефує, обманює...
Та де ж ви інших політиків бачили? У сучасній Європі? Вдача й звичаї й у них такі самі. І організувавши антимайдан, Янукович аж ніяк не виставив себе на посміховище, як і Путін, над яким ніхто не сміється з приводу його шоу з ЄР і ГНФ. Західним політикам абсолютно байдуже, як людей звозили туди на автобусах. Головне в тому, що Янукович довів свій організаційний потенціал.
Єдине, що могло б похитнути легітимність Януковича, — відчайдушна силова акція. Але він уже й це проскочив, змусивши своїх противників готуватися до її повторення, замість того щоб аналізувати дії українського президента, чиї позиції міцніють з кожним днем.
А Майдан співає й займається самолюбуванням. Публікації про Майдан в українській пресі витримані в стилі «как здорово, что все мы здесь сегодня собрались». Особливо тішить захоплення з приводу того, що там немає єдиного центру управління, відсутні лідери. З величезним задоволенням подивився в суботу пряму трансляцію концерту на Євромайдані. Чудове шоу, що не має жодного стосунку до політики. До історії це ввійде як найважливіший етап формування української нації. Але концертом не добиваються виконання політичних вимог, особливо коли вони чітко не сформульовані й не відомі ні артистам, ні публіці.
І, нарешті, найголовніше. Переносячи джерело своєї легітимності в Кремль (що теж аж ніяк не хвилює Захід), Янукович дістає можливість використовувати у внутрішній політиці кремлівський чинник. Силовий — у крайньому випадку, звісно, тим паче що його власний силовий потенціал значний. За весь цей час силові відомства й підрозділи не проявляли вагань, були настільки ж лояльними главі держави, як їхні російські й білоруські колеги. Але якщо Москва дійсно дасть 15 мільярдів, то Янукович, подібно до Чемберлена, що прилетів з Мюнхена зі словами «я привіз мир», приїде з Москви зі словами «я привіз гроші». Додавши, що Євросоюз цих грошей не дав.
Тонкощі домовленостей з ЄС — це для небагатьох, а подробиці переговорів з Кремлем останнім часом нікому не відомі. Пропагандистськи сильний крок, який буде підкріплений розповідями про великі досягнення на переговорах з Рогозіним з приводу українського ВПК.
Що може протиставити цьому Майдан? Ще один концерт? А опозиція? Де її пропагандистський апарат? Де пояснення суті й сенсу євроінтеграції? І де — ось питання, ставити яке непристойно, — програма виходу української економіки з нинішньої ситуації? Є лише численні заяви про те, що Янукович довго не протримається саме через стан справ у економіці. А скільки часу протримається опозиція, якщо сьогодні прийде до влади? Проблеми у неї будуть ті самі. Чому ж щодо неї має бути інший прогноз?
І ось з цієї причини у спостерігачів посилюється враження, що опозиція, нинішня трійка лідерів аж ніяк не хоче брати владу. Поліпшити своє становище — так. Але не відповідати за стан справ у країні. Є, щоправда, ще одна людина, але вона у в’язниці, й славній трійці зовсім не хочеться її звільнення.
Є в Януковича ще один резерв. Теж кремлівський, бо, судячи з гомофобських пасажів у промові Азарова на антимайдані, обслуговують президента України кремлівські хлопці. Утім, так воно завжди було. За останню добу в соціальних мережах з’явилися персонажі, які в полеміці почали дедалі активніше вдаватися до відвертої русофобії. І дивіться, як цікаво: Бориса Нємцова до України не пускають, а Володимиру Тору, відомому російському націоналістові, який заявив, що вирушає захищати гноблених росіян, ніхто не перешкоджає. І безневинних жертв до його приїзду знайдуть.
Зараз цілком ймовірні антиросійські провокації, спрямовані на те, щоб зробити реальною загрозу дезінтеграції, розчленовування України. Це цілком узгоджується зі стратегією Кремля в мобілізації російської діаспори й агентів впливу Москви за межами Росії.
Але це вимагає окремої розмови.
