Оберштурмбаннфюрер Путін і «закони про декомунізацію»
13-14 травня до низки наукових структур «згори» надійшли директиви негайно – тобто того ж дня – дати відповідь, наскільки обґрунтовані претензії до «законів про декомунізацію» у т. зв. «відкритому листі 63 науковців та експертів з різних країн світу». Нагадаю, у тому листі міститься вимога до глави Української держави не підписувати ці закони. На підтримку цих вимог виступили й деякі українські публіцисти, як-от В’ячеслав Піховшек, що зауважує – мовляв, замість декомунізації нам пропонують бандеризацію.
Не заперечуючи окремих недоліків і нечітких положень, які містяться у зазначених законах (як, утім, і майже у всіх українських законах, включно з Основним), слід зауважити: вимоги підписантів «листа 63-х» ґрунтуються на хибній і небезпечній для самого Заходу ліволіберальній парадигмі стосовно існування двох головних різновидів тоталітаризму: «вкрай поганого» (нацизм і фашизм) та «не вкрай поганого» (комунізм, більшовизм, маоїзм тощо). Бо ж, мовляв, якщо перший ґрунтувався на націоналізмі та расизмі, то другий був інтернаціоналістичним та антикапіталістичним, отже, містив прогресивні елементи та благородні цілі у своїй ідеології. Іншими словами, комунізм не можна рівняти з нацизмом, денацифікація – це добре, декомунізація – погано.
Насправді програма дій, що сформульована в «Маніфесті Комуністичної партії», не менш кровожерна, ніж програма дій, окреслена в «Майн Кампф». Судіть самі. Ось які заходи самі Маркс та Енгельс визначали як «деспотичне втручання у право власності і в буржуазні виробничі стосунки» та вважали першочерговими: «експропріація земельної власності й обернення земельної ренти на покриття державних витрат» (що здійснив Сталін за допомогою колективізації, забравши у селян разом із землею всі доходи та залишивши колгоспникам «галочки»-трудодні); «конфіскація майна всіх емігрантів та заколотників» (як там йшлося у сумнозвісній статті 58 – «десять років без права листування з конфіскацією майна», чи не так?); «запровадження промислових армій, особливо для землеробства» (Ленін із Троцьким спробували було запровадити 1920 року трудові армії, але з’ясувалося, що вони ефективні тільки на дуже простих роботах і ненадовго; Сталін їх відтворив у системі ҐУЛАҐу й у закріпаченому колгоспно-радгоспному селі); «поєднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню різниці між містом і селом» (для цього в СРСР студентів, науковців, інженерів посилали «на картоплю» чи «на кагати», а в Китаї за Мао Цзедуна інтелігенцію відправляли в село «на перевиховання») – і так далі, і таке інше.
А у більш детально виписаних Енгельсом «Принципах комунізму», які стали основою для створення «Маніфесту…» знаходимо ще й «примусові позики» (втілено Сталіним), «організацію праці в національних маєтках» (радгоспи в СРСР і держгоспи у Східній Європі), «закриття всіляких приватних банків і банківських контор» тощо. Мета цих акцій названа Енгельсом дуже чітко: «концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін». Ця концентрація є тоталітаризм у його довершеному вигляді, до якого не сягнув Гітлер, хоча йому теж подобалися заходи такого роду (читайте фюрерові «Застільні розмови…»).
І щодо націоналізму та інтернаціоналізму західні ліволіберальні «експерти» глибоко помиляються. Фрідріх Енгельс у 1848-49 роках обстоював ідею об’єднання Німеччини з націоналістичних позицій. Ба більше: звернімося до статей Енгельса, опублікованих у ці роки у редагованій Марксом «Neue Rheinische Zeitung» («Новій Рейнській газеті»). У статті «Демократичний панславізм» Енгельс пише, що хорвати як нація «за самою природою своєю контрреволюційна», що «крім поляків, росіян і найбільше – турецьких слов’ян (себто болгар, сербів, босняків – С.Г.), жоден слов’янський народ не має майбутнього». А у статті «Боротьба в Угорщині» відверто зазначає, що чекає в разі торжества комунізму на слов’ян, і не лише на них: «…Серед усіх великих і малих націй Австрії тільки три були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність; це – німці, поляки і мадяри. Тому вони тепер революційні. Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути у бурі світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні». І якщо хтось вважає, що сказане не стосується українців, той помиляється: Енгельс прямо говорив, що «серби, хорвати, русини, словаки, чехи та інші рештки колишніх слов’янських народів» не мають майбутнього; при цьому він мав на увазі не лише галичан – Енгельс знав документи Всеслов’янського собору 1848 року в Празі про народ українців-русинів, розділений між двома імперіями. Тож російські більшовики діяли у суворій відповідності до своєї ідеології, коли проводили колективізацію і розкуркулення, коли депортували поляків УРСР у 1937-38 роках і народи північного Кавказу та Криму у 1944 році, коли запроваджували тотально-планову економіку, карткову систему та пайки.
З іншого боку, соціалізм Гітлера (про нього є ґрунтовне дослідження Олега Плєнкова, пітерського професора-історика) був куди більш орієнтованим на задоволення потреб найманого працівника, ніж соціалізм Сталіна; досить сказати, що у середині 1930-х життєвий рівень пересічного трудящого «істинного арійця» був найвищим у Європі, а рівень терору влади проти своїх підданців у Німеччині ніколи не сягав таких масштабів, як в СРСР. Ба більше: в окупованій Польщі нацисти певний час поводилися куди менш брутально, ніж більшовики у «звільнених» західних частинах України та Білорусі; навіть євреїв «органи» (НКВД та НКҐБ) з вересня 1939 по червень 1941 року знищили більше, ніж відповідні німецькі структури (СС і поліція). І Катинь Гітлер для полонених польських офіцерів не влаштовував; а між тим серед убитих чекістами вояків Війська Польського були офіцери-українці…
А стосовно антикапіталістичних настанов, то тут теж не все просто – досить уважно вчитатися у «Застільні розмови Гітлера» та щоденники Геббельса, згадати про пишне святкування нацистами 1 Травня та про нагородження цього дня передовиків виробництва і вручення почесних Золотих прапорів…
Ясна річ, сказане не означає, що Гітлер був кращим за Сталіна, а нацисти – за більшовиків; навпаки, йдеться про те, що Сталін і Гітлер були, за образним і точним порівнянням Віктора Суворова, «як два чоботи ялових, тільки в одного носок трохи праворуч розвернутий, а у другого трохи ліворуч». Отож намагання зірвати декомунізацію нічим не кращі за прагнення реабілітувати нацистський режим і перекреслити досягнення денацифікації (яка, між тим, також мала чимало недоліків, що є окремою темою, але яка переформатувала німецьку націю і перетворила ФРН на лідера континентальної Європи).
Що ж стосується настанови щодо існування «гірших» і «кращих» варіантів тоталітаризму, то її дотримання веде до абсурдних і блюзнірських наслідків. Скажімо, знищення майже половини євреїв Європи внаслідок Голокосту – це жахливо, а от знищення майже половини кримських татар внаслідок того, що самі татари назвали словом «сюрґун» – це неприємно, але не так жахливо. Те, що така нестанова панує, на жаль, не тільки серед підписантів «листа 63-х», є вкрай млява реакція на Заході на заборону російськими окупантами провести у Сімферополі жалобний мітинг до роковин депортації кримськотатарського народу; уявімо, який би шум (і цілком справедливо!) піднявся у разі, якби десь було заборонено проводити жалобні мітинги пам’яті жертв Голокосту…
Власне, а чи був би Голокост без Пакту Молотова-Ріббентропа, якби восени 1939 року Німеччина не одержала б потужну військово-політичну та значну економічну допомогу з боку СРСР, а натомість Червона армія вдарила б по нацистам? Як на мене, запитання риторичне. Але майже ніхто на Заході про це мови не веде. Ба більше: відомство, в якому служив підполковник КҐБ Путін, за кількістю знищених у ХХ столітті євреїв упевнено посідає друге місце у світі після нацистського Головного управління імперської безпеки (РСХА). І якщо, за словами Сталіна, «Берія – це наш Гіммлер», то Путін – це оберштурмбаннфюрер, чи не так? Але Путіна приймають на Заході, навіть в Ізраїлі, тиснуть йому руку, ведуть переговори… Німецький філософ-антифашист Карл Ясперс – один із тих, кому ФРН завдячує успіхом денацифікації, – називав СРСР і Третій Рейх «злочинними державами». А от Путін говорить про розпад Радянського Союзу як найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття – і майже без наслідків.
Отож будемо сподіватися, що президент Порошенко, зваживши на висновки українських науковців, відкине хибні настанови підписантів «листа 63-х», можливо, запропонує Верховній Раді терміново внести деякі уточнення в «закони про декомунізацію» та негайно підпише їх, надававши цим ляпасів і симпатикам «правильного» тоталітаризму, й оберштурмбаннфюреру Путіну.
