Опозиції пощастило з народом
У країні політична криза. Після останніх подій – це цілком очевидно. Жорстокий нічний розгін Євромайдану став тим Рубіконом, який вивів на вулиці Києва сотні тисяч людей. Їх було настільки багато, що зупинялися ескалатори в метро, був заблокований транспортний рух в центральній частині міста, а пересуватися по Хрещатику навіть пішки в певні моменти було дуже складно. Якщо раніше столиця не сприймала нинішню владу, але терпіла, то тепер вона повстала. Плюс, звичайно, тисячі невдоволених громадян з регіонів.
Заговорили про нову революцію. Можливо. Але поки рано. Поки – тільки величезне невдоволення.
Звичайно, влада шокована. Хоч і не подає вигляду. Вона не очікувала, що стіна політичної апатії громадян буде розбита. Але ж сама влада планомірно «працювала» в цьому напрямку. Згадаймо – Харківські угоди, реанімація Конституції 1996 року, «мовний» майдан і ряд інших кроків поступово нарощували клубок невдоволення в суспільстві. З останнього. Сама влада підігріла євронадії людей (навіть своїх виборців) настільки, що раптова відмова підписати угоду у Вільнюсі на фінішній прямій стала шоком вже для самого суспільства. Це був перший сигнал – тиждень тому вийшло близько 100 тис. людей. Не повірили. Вирішили в грубій формі покарати, залякати, та так, щоб ховалися... в монастирі. Ось вона – межа, яку перейшли.
Не виключено, що це була провокація, можливо, навіть спеціально підготовлена і послідовно реалізована операція. Недоброзичливців у нинішньої влади багато: не тільки в опозиції, але і в оточенні самого Президента. Якщо ж влада усвідомлено пішла на силове вирішення «проблеми» Євромайдану, тоді це говорить про її елементарну недалекоглядність.
Міліція. А що міліція? Згадаймо, хто вбивав журналіста Гонгадзе, хто бив громадського діяча Подольського? Міліціонери – «орли Кравченка». Що змінилося з тих пір? По-суті, нічого. Відсутність остаточної юридичної оцінки в цих резонансних справах лише розв'язує руки правоохоронним органам. Зауважте, з яким звірством «Беркут» бив дівчат і хлопців – це психологія хронічної безкарності сучасних «орлів», але вже не Кравченко.
Зрештою, в сьогоднішній ситуації вже не має значення, було це спровокованої акцією проти влади чи усвідомленим кроком останньої. Маховик кризи набирає обертів. Тепер потрібно вирішувати більш складні завдання. Вже ясно, що нормальної роботи Верховної Ради не буде. Можливо, навіть буде переформатовано парламентську більшість, яка відправить у відставку уряд. Можливо, буде введений надзвичайний стан. У цій ситуації можливо все.
Дуже важливим є те, у яке русло «потече» величезне суспільне невдоволення? Як буде використана енергія людей? Звичайно, без організації всього, що зараз відбувається на Майдані, неможливо. Інакше хаос. Потрібна координація дій, потрібні лідери. Хоч і не хотіли студенти підпускати до своїх багатотисячних мітингів опозиційних політиків, але довелося. Інших немає. Не дозріли. І це сьогодні повинні розуміти лідери опозиції – парламентської і позапарламентської . Люди вимушено (хтось свідомо, хтось ні ) вручають їм в руки свою довіру і надії змінити нарешті життя в цій країні. Так, вони вже не вірять як в 2004-му, так, немає того вогню в очах, так, немає «пелена месії», але вони вірять в свою енергію і «зі скрипом» сподіваються на цих лідерів. Як же хочеться вірити, що їх не обдурять в черговий раз. Але...
Як же гірко сьогодні спостерігати за тим, що на імпровізованій сцені перед заповненим Майданом стоять: ті, хто боровся проти режиму Кучми, а потім ручкалися з ним; ті, хто продавали місця в партійних списках перед парламентськими виборами; ті, хто вже перебували при владі, але нічого не змінили, не поламали систему. Сьогодні вони говорять те, що неодноразово обіцяли, але не виконали. Так, є й нові обличчя, начебто ще не «забруднені», але їх нещодавні практичні дії теж змушують замислитися. Наприклад, коли у багатьох свіжоспечених опозиціонерів раптово виникали невідкладні справи, і їх не було в парламенті саме в той момент, коли не вистачало буквально кілька голосів, щоб відправити у відставку уряд Азарова, за що сьогодні вони, в тому числі, так яро виступають.
Однозначно, ті, хто сьогодні намагаються очолити народний протест, будуть розгойдувати ситуацію і далі. Мовчання Президента або його пізні реакції їм тільки на руку. У цих умовах, як бачимо, зростає підтримка протестувальників в Україні і з боку Євросоюзу, з яким зовсім недавно Президент мав шанс підписати угоду і увійти в історію як євроінтегратор. Але не увійшов. Не наважився. На мітингу в Києві вже виступили навіть поляки, представники Європарламенту. Схоже, що споконвічне «прийдіть і допоможіть нам вирішити наші проблеми» буде в тренді й зараз.
Як може розвиватися ситуація далі? Варіантів багато. На жаль, можливий і гірший сценарій. Сьогодні не 2004-й рік. Інша атмосфера, інші реалії. Ми вже бачили ряд провокацій, кров пролилася – слава Богу, обійшлося без жертв. Але контроль над подіями може бути втрачений. Цього допустити не можна.
У влади є шанс вирулити з ситуації. На жаль, таку можливість вона поки не використовує, продовжує жити минулим і охороняє... пам'ятник Леніну в Києві. Совок сидить глибоко. Але у неї, повторюю, поки ще є шанс почути мільйони людей і змінитися. В опозиції теж є шанс, і теж змінитися. Перестати використовувати і розчаровувати людей – якою ж була відчутна біля сцени штучність та цинічність поведінки деяких з них. Опозиція повинна переглянути нарешті свої принципи і підходи, завоювати реальну, а не безвихідну довіру суспільства.
Ну і останнє. Майдан сьогодні потрібен, перш за все, самим українцям. Їхній багатотисячний мітинг показує, що вони здатні перемогти зневіру й апатію щодо чиновників, що вони здатні самоорганізуватися заради себе і свого майбутнього, що вони хочуть жити в кращій країні. Поки народ (не провокатори та радикали) доводить – він вищий від політиків.
