Орда готується в похід?
Даремно демократичні країни сподіваються відсидітися за національними окопами
Путінській Росії знову вдалося розвеселити й активізувати соцмережі побудовою іграшкового рейхстагу для сучасних «потешных полков» новітнього царя всєя Русі. Яких тільки анекдотів та насмішок не винайшли з цього приводу! А може воно й не так смішно? Посудіть самі. Путінський режим вочевидь хоче «виправити» й «доробити» все те, що не вдалося товаришу Сталіну, і чого не досягли «наши отцы и деды», а саме – «разрушить весь мир насилья», тобто «прогнилий» Захід, провести «світову революцію» і встановити новий світовий порядок з Російською імперією на чолі. І «навалиться всем русским миром, чтобы победить».
Можливо, саме тому поряд із добре оснащеною багаточисельною російською армією в РФ масово виникають і активно підтримуються «рашистські» (тобто – фашистські) парамілітарні організації, здатні по першому слову новітнього Чингізхана кинутись на сусідів. Уявляєте, коли 150 мільйонна орда посуне на Захід з однією метою: «экспроприировать экспроприаторов»?!
Скажете: «Не може бути! Недаремно ж пройшли віки історії. «Великая русская культура не позволит»!» Смію стверджувати: «позволит», ще й як! Адже навіть такі видатні уми Росії, як Владімір Соловйов, практично все своє свідоме життя, окрім останніх років, створювали не що-небудь, а імперську утопію – «всемирную теократію во главе с Россией» (Вл. Соловйов). Саме в Росії він вбачав «третю силу», здатну перемогти Схід і Захід та стати «всемирным судьей и вершителем судеб мира». Та що там про високі матерії. Хіба ми не пам’ятаємо пізньоєльцинських бунтів у російських глибинках з головною вимогою: «Ельцин, заставь хохлов кормить Россию!»
Отож не варто займатися самооманою, путінська гібридна війна – це, вочевидь, лише початок великого ординського походу на Захід. А для наступу готуються плацдарми на територіях найближчих «оборзевших» сусідів (саме так називають російські тролі у соцмережах українців і грузинів, молдаван, а тепер вже інколи й білорусів) у вигляді Придністровських, Абхазьких, ЛНР-ДНРівських «республік». Тому-то й рейхстаги будуються в країні, де є величезна проблема з квартирним питанням для громадян. Адже «великий русский полководец» і рідкісний шовініст генералісимус Суворов учив: «Тяжело в ученье – легко в бою». Скажете, не тепер Росії з її убогим ВВП готуватись до великого походу. А хіба сталінська імперія СССР не вважалась «колосом на глиняних ногах»? Хіба вона не клала за одного вбитого ворога 10 своїх солдатів?
Ще в середині 1990-х досить відомий російський філософ Владімір. Кантор писав, що постає «серьезнейший и даже роковой вопрос: хватит ли у нас терпения и выдержки, силы и прилежания самим строить цивилизованное общество, не захотим ли мы снова просто отобрать имущество у соседа, иными словами, надолго ли этот поворот умов на Запад или это временное помутнение разума у народа, изверившегося в коммунизме…?» (Кантор В.К.) Час показав, що постсовєтська демократія в РФ таки була «временным помутнением разума у народа». Очевидно, Кантор непогано знав російський менталітет.
Що ж у такій ситуації робити цивілізованим європейським країнам? Єдине – об’єднуватись і не давати імперським міазмам розповзатись по сусідніх ближніх і дальніх землях, бо, як то вже довела історія, погано буде всім. Чи зможуть це зробити країни демократичні? На жаль, складається враження, що вони до останнього будуть сидіти по національних окопах, замість того, щоб створити єдиний фронт – перепону на шляху орди, та ще й «ніжно» по-демократичному вмовлятимуть свої п’яті колони бути хорошими в той час, як путінська рука вже давно повитягала цих маріонеток на світ божий і почала активно смикати за мотузки.
В останньому фільмі Віталія Манського «Рідні» є дуже показовий епізод: сидить москвичка жінка-інвалід на костурах перед телевізором, де показують парад перемоги на Красной площі. Їдуть танки. І жінка з захопленням і душевним підйомом проголошує: «Вот бы эти танки прямо с парада послать на Украину, навели бы наконец там порядок!»
Геніальний психоаналітик Зигмунд Фройд дуже точно описав психологічні механізми, які примушують нещасного й гнобленого підданця імперії виступати на боці гнобителя. Не лише сильні, але й гноблені можуть отримувати задоволення від придбаного права висловлювати презирство до чужого/іншого, що своєрідно винагороджує їх за власне приниження. «Правда, я ниций плебей, замучений боргами та військовими поборами, але зате я римлянин і беру участь в упокоренні інших народів та приписуванні їм законів» (З. Фройд).
Імперський шовінізм – масове захворювання в сучасній РФ. Тому-то і російські матері відмовляються від своїх дітей, загиблих на Сході України. Діагноз один: «Больная Россия», як писав Дмітрій Мережковський. «Не в том ли главный ужас наш, что переживаемое нами внешнее отступление есть внутреннее отступничество, что наша явная политика есть тайная метафизика? У других народов реакция – движение назад; у нас – вперед, подобно течению реки, стремящейся к водопаду, к еще невидимой, но уже притягивающей, засасывающей пропасти» (Дм. Мережковский, «Больная Россия»).
Знов, як і сто років тому!
