Останній вибій
Або Реверс Донбасу до України неминучий
Вперше я побачив масову акцію шахтарів 1992 року. Це було в Луганську, де я був у відрядженні. Тоді група втомлених і похмурих людей пікетувала будівлю обладміністрації. Шахтарі вимагали зарплату, при цьому вони ритмічно стукали пластиковими пляшками по асфальту. Будівля Арбітражу знаходилася зовсім поряд з обладміністрацією, і мені здалося, що працівники судового органу зовсім не звертають уваги на ці шумові ефекти. Звиклися, напевно.
Дійсно, кого можна було здивувати в ті часи пікетом? Страйки та пікети шахтарів проходили в рамках процесів, які ширилися всією територією Радянського Союзу, а в донбасівському регіоні вони мали масовий характер.
Період розпаду СРСР. Доба руйнування уявлень про ідеали минулого. Невиплата зарплат, талони на продукти й інші «радощі» перехідного періоду.
Радянську машину було зламано, проте вона не здавалася. Донбас завжди мав сильний вплив на політичний клімат України. Величезна маса людей, яка свого часу вважалася привілейованим класом, потрапила до іншого виміру, іншого світу.
Шахтарі володіли досить високим рівнем доходу серед радянських робітників, оскільки радянське керівництво робило ставку на підвищення зарплат у видобувних секторах економіки. Важка, некваліфікована й небезпечна праця добре оплачувалася, тому люди шахтарської професії досить хворобливо сприйняли нову реальність. Пекельна праця, ризик для життя, похмурі індустріальні пейзажі, дим, старі будинки, чорнота. Все те саме, тільки з великою затримкою усіченої зарплати...
Боротися за свої права необхідно, тим паче людям професії, пов’язаної з величезним ризиком. Шахтарі не були вразливіші за вчителів та лікарів, але саме їхню мобільність і організованість легко було використовувати в боротьбі з незалежністю України.
У ті далекі часи боротьбу з незалежністю та Києвом очолювали «червоні директори», а в пізніші роки до них приєдналися хижі скоробагатьки. Не думаю, що всі вони ставили завдання зробити Донбас самостійним або приєднати його до Росії, але вчепитися яструбиним кігтем у горло Україні їм вдалося.
Шантаж та здирництво стали нормою донецьких і луганських князьків. Київ, на їхню думку, завжди був їм винен, а Росія малювалася такою собі годувальницею, яка надавала регіону дешевий газ й інші смаколики. Справжню ціну російської допомоги багато хто зрозумів лише зараз, коли всі маски було скинуто й «русский мир» вийшов у донецький степ у всій своїй первородній красі.
Міф про суворих шахтарів, які за своєю ініціативою змітають прем’єрів та президентів, схожий на казку про те, що Донбас годує всю Україну. Шахтарський протестний рух практично завжди був керований, будь-які спроби самостійності жорстоко присікалися. Яскравим прикладом став день 24 серпня 1998 року, коли в місті Краснодон спецпідрозділ «Беркут» атакував шахтарів, що вимагали виплати заборгованостей із зарплати. Кривава драма сталася в День незалежності України, що теж стало символічним, а главою обласної адміністрації у той час був Олександр Єфремов.
Випадок у Краснодоні, мабуть, вибивається із загальної канви подій протестного руху гірників. Практично завжди шахтарі стукали пляшками й касками скільки треба і коли треба, що й підтвердив їхній останній виступ у Києві, де вони виступали практично за збереження монопольного положення ДТЕК Ріната Ахметова.
Історія про регіон, який пишався тим, що ніколи не «гонит порожняк», сумна й гірка. Виявилось, що «гонит Донбас порожняк»! Ще й як «гонит»!
Донбас було окуповано ще в 90-ті роки. Грабіжницька, дика приватизація. Знищення профспілкового руху. Зрощення правоохоронних органів з криміналом. Відсутність економічної, а значить і політичної конкуренції. Все це призвело до виникнення нелюдяного, варварського, ранньофеодального плацдарму, який згодом став загрозою для всієї України.
Заклики почути голос Донбасу завжди закінчувалися тим, щоб створити сприятливі умови скоробагатькам для освоєння бюджетних коштів. Близькість до влади завжди гарантувала можливість жити небідно в бідній країні. На жаль, це стосувалося не тільки Донбасу.
Щодо самих шахтарів, то вони та їхні діти, що підросли, стали більш залежними від своїх працедавців, і церемонитися з ними стали значно менше.
Шахтарів вже не питали, з ними не було потреби домовлятися. Вони вже давно в схемі. Спочатку вони їздили автобусами голосувати до інших регіонів за відкріпними талонами. Потім допомагали гопникам відбирати на виборчих дільницях у спостерігачів фотокамери. Потім їздили на антимайдани, підтримували режим Януковича. А потім, деякі з них, узяли до рук автомати й пришили шеврон неіснуючої країни.
Підсумок закономірний, але було б негарно звинувачувати тільки жителів Донбасу в тому, що вони стали розмінним пішаком у чужій грі, але приголомшує бездумність та легковажність людей, які зробили все, щоб накликати на свою голову розруху та війну.
Україна дійсно заборгувала Донбасу, тільки не тим, хто набив і набиває свої кишені й досі. Кому війна... Україна заборгувала українцям Донбасу. За нездійснені національні проекти, за те, що дозволила віддати Донбас у лізинг пройдисвітам (це сталося під час президентства Леоніда Кучми), для яких Україна — порожній звук. І ще за те, що залишила в небезпеці патріотів під час війни.
Ми дуже довго жили в країні глухих, де, при дотриманні умовної толерантності, панували мир, добро та справедливість. Мир в Україні забезпечувався лише однією умовою. Якщо «донецькі» при владі й при годівниці, то це й було умовою розуміння і гармонії між двома світами — світом глухих і тих, що чує. Може й Донбасу час вже почути? Хай не нас, а хоча б себе. Тоді й нам легше буде боротися за незалежність. За нашу спільну незалежність!
Люди хочуть жити краще, прагнуть змінити своє незавидне становище. Праця гірника — щоденний ризик. Кожен забій може стати останнім. У боротьбі за права Ахметова та Януковича шахтарі досягли успіху. Тепер у них є не лише пекельна праця, ризик для життя, похмурі індустріальні пейзажі, дим, старі будинки й чорнота. Тепер у них ще й війна, з порожніми очницями будинків, воронками від снарядів, батальйоном «Восток» у Макіївці.
Донбас у повному обсязі повернеться під контроль України. Дієві реформи прискорять цей процес. Реверс Донбасу неминучий, як неминуче й покарання для тих, хто безсоромно торгував майбутнім його жителів.
24 серпня 1998 року пікетуючих шахтарів жорстоко побив «Беркут», і поряд із гірниками не виявилося нікого.
30 листопада 2014 року «Беркут» побив студентів на Майдані, а суворих шахтарів також не виявилося поруч...
Нашими спільними ворогами є бідність, корупція та беззаконня. Що заважає нам подивитися зверху бар’єрів і бути разом поруч? Пліч-о-пліч.
