«Острів Крим»
Україна оголошується ще одним кільцем ворожості довкола Москворепу
У жовтні 2009 року опублікував я невеликий текст під простою назвою «Чи можлива війна Росії з Україною». І з дозволу редакції дещо звідти зараз процитую:
«Ідеологічно дії нинішнього агітпропу чимось схожі на підготовку аншлюсу — приєднання Австрії нацистською Німеччиною. Пропаганда, якщо придивитися, зводиться до однієї тези: України як держави немає, українців як нації не існує. Історично це можна пояснити. «Без України Росія перестає бути імперією, з Україною ж, підкупленою, а потім і підпорядкованою, Росія автоматично перетворюється на імперію». Збігнев Бжезінський сказав це ще 1994 року, а через десять років, під час помаранчевої революції, визначив наслідки її можливої поразки для Росії: «Якби Україна була трансформована на сателіт на зразок Білорусі, тоді Кремль знову став би столицею імперії. Це, якщо хочете, стало б трагічною невдачею для тих у Росії, хто розуміє й визнає — як це зробив Борис Єльцин понад десятиліття тому в своєму виступі в Києві — що бути ненависною імперською державою це не благо, а історичний проклін».
Іншими словами, війна з Україною є для російської влади найкращим способом покінчити із залишками демократії в Росії. З точки зору національного російського розвитку вона означала б приблизно те, що означав аншлюс для німців — відмова від національної держави. Адже це був дуже важливий історичний поворот, що означав перегляд спадщини Бісмарка.
• «Залізний канцлер» проводив свою політику, грунтуючись на малонімецькій, а не великонімецькій концепції розбудови національної держави. Довкола Пруссії, а не довкола Австро-Угорщини, але зберігаючи її суверенітет і поважаючи її державність. Консолідуючи етнічних німців на німецьких територіях, довкола імператора німців, німецького кайзера — але не імператора Німеччини.
Власне, нинішня німецька нація, що пережила третій рейх, й існує зараз у цих кордонах, а оптимальним устроєм національної німецької держави є федерація. Це я до того, що «кавалергарда век недолог» — велика Німеччина виявилася історично неспроможною».
«Паралелі з аншлюсом поки обмежуються риторикою. Якщо ж згадати, який режим був у захопленій Гітлером Австрії, то тут можливі паралелі, швидше, з Білоруссю, чий нинішній лідер за авторитарними критеріями явно перевершує російських політиків. Отже, доводиться знову визнавати правоту Бжезінського — викликом новому імперському проекту є існування не лише незалежної, а й демократичної України. За всіх особливостей і слабкостей тамошньої демократії.
І ще одна істотна відмінність від нацистської Німеччини, що була сильною унітарною державою. У Росії зруйнований федералізм, але немає й реального унітаризму. Більше того, ймовірною є ситуація, за якої контроль над Південною Осетією може виявитися надійнішим за контроль над республіками Північного Кавказу. Зауважте, я не порівнюю ПО з Чечнею. «По голові більше не бийте. Це найслабкіше його місце». Остап Бендер був зразком людинолюбства.
Але це все раціональні аргументи. А історія рясніє прикладами того, що війни породжувалися не силою держави, а її слабкістю. Дестабілізація України може здатися засобом тимчасового забуття (не подолання ж) нестабільності на Кавказі, невизначеності в економіці, безперспективності тандемократії й власної розгубленості.
Російські політтехнологи зазнали краху в Україні — вони виявилися нездатними виграти вибори без адміністративного ресурсу. Економічні ресурси тиску на Україну виявилися недостатніми — газові війни ні до чого не призвели. Немає ресурсу політичного — російська влада за всі ці роки навіть не намагалася створити проросійську партію в Україні. І тому не виключено, що під час найближчих українських виборів або напередодні їх Кремль поміркує про використання ресурсу військового».
Кінець цитати
Чотири роки тому все думами й обмежилося. Але впевнений, що думи ці втілені були в деякий план, який з часом коригувався. Сьогодні дедалі частіше згадується операція «Весна», описана в романі Василя Аксенова «Острів Крим». Як би не збулися прогнози ще одного класика. Досі це стосувалося книжки Володимира Войновича (іронія історії — його прізвище теж пов’язане з Кримом і Севастополем) «Москва 2042». Україна оголошується ще одним кільцем ворожості довкола Москворепу.
На жаль, останнє вдалося. За даними Левада-центру, з місяця в місяць погіршується ставлення росіян до України. Нехай повільно, але ворожість наростає. Одночасно зростає кількість громадян Росії, які вважають радянський суспільно-політичний устрій найкращим для своєї країни.
Багато чого залежить від того, як може бути піднесена агресія. Слова «війна з Україною» викличуть безумовне відторгнення. Але воєнні дії в ім’я повернення Криму під пісню Олександра Городницького «Севастополь останется русским» (і байдуже, що вона про відступ Червоної Армії 1942 року) багатьма будуть сприйняті на ура. Точно не визначити — опитування про ставлення до воєнного конфлікту з Україною в Росії ніхто провести не наважиться.
Поки найважливішими залишаються слова. І треба визнати, що слова, вкладені у вуста Януковича, підібрані були точно. Він закликає не до дії, а до бездіяльності. Він переконує силовиків нікого не чіпати, тобто не веде наступу, але прагне до внутрішнього розкладання державної влади України. Що ж до притулку на території РФ, то такою територією може бути й посольство, й військова база, й корабель.
